Замах на бродягу - Жорж Сіменон
— І ви побачили Віллемса у воді?
— Нічого я не побачив… Я лише почув, що там щось плюхкається…
— Він не вмів плавати?
— Умів… Тільки, мабуть, не міг…
— І ви одразу скочили в шлюпку?.. Як і в понеділок?
— Еге ж, мосю, а то ж як
— Вам пощастило витягти його з води?
— Не одразу, хвилин за десять… Щоразу тільки я до нього доторкався, він зникав у воді…
— Аннеке була на палубі?
— Еге ж, мосю…
— Отже, коли ви його витягли, він уже був мертвий?
— Тоді я ще не знав, мертвий він чи живий… Але обличчя в нього вже посиніло…
— Ви викликали лікаря чи поліцію?
— Авжеж, мосю… У вас ще є запитання?
— Де це сталося?
— Я ж вам сказав — у Парижі!
— А точніше?
— Ми тоді привезли партію червоного вина з Леаконе і розвантажували його в Парижі на набережній Рапе…
На обличчі Мегре не відбилося ні подиву, ні вдоволення. Але з його пліч немов спала гора, нервове напруження минуло, і він одразу став найдобродушнішим із людей.
— Тепер, здається, все… Отже, Віллемс утопився однієї грудневої ночі біля набережної Рапе, в той час, як ви та його дочка спали на баржі, кожне у своєму ліжку… Правильно?
Йєф мовчки закліпав очима.
— А приблизно за місяць ви з Аннеке одружилися…
— Адже незручно жити удвох на баржі і бути неодруженими…
— А коли саме ви запросили брата?
— Одразу… За два чи три дні…
— Після одруження?
— Ні, після похорону…
Сонце вже сховалося за червоними дахами, але було ще видно, хоча світло здавалося якимось примарним, тривожним. Хуберт нерухомо, в задумі, стояв біля штурвала.
— Я гадаю, ви нічого не знаєте? — звернувся до нього Мегре.
— Про що?
— Про те, що сталося в понеділок?
— Я був на танцях на вулиці Лапп.
— А про смерть Віллемса?
— Лише з телеграми…
— Тепер уже все? — втрутився Йєф ван Хутте. — З вашого дозволу, можна пообідати?
Дуже спокійно, немов між іншим, Мегре відповів:
— Боюсь, що ні…
Здавалось, вибухнула бомба. Хуберт рвучко повернувся і глянув не на комісара, а на брата. В погляді Йєфа спалахнула неприхована лють.
— Дозвольте запитати, чому я не можу пообідати?
— Тому, що я хочу забрати вас до Парижа.
— Ви не маєте права цього робити!
— За годину в мене буде письмовий дозвіл за підписок судового слідчого…
— А чому, скажіть на милість?
— Щоб продовжити нашу розмову…
— Я сказав усе, що знав…
— … А також для того, щоб звести вас з бродягою, якого ви витягли з води…
Йєф кинув відчайдушний погляд на брата, немов звав його на поміч.
— Як ти гадаєш, Хуберт, комісар має право?
Та Хуберт мовчав.
— Ви хочете всунути мене в вашу чортопхайку? — Він показав рукою на набережну, де поряд із машиною стояв Нев'є. — А коли я зможу сюди повернутися?
— Можливо, завтра…
— А якщо не завтра?
— Тоді значно пізніше… А може, й ніколи.
— Що? Що ви сказали?
Йєф раптом стиснув кулаки, і комісарові здалося, що він от-от кинеться на нього.
— А як же моя жінка?.. А дитина?.. Що це ви собі надумали? Та знайте — я повідомлю консула…
— Це ваше право.
— Ви глузуєте з мене, чи як?
Йому досі не вірилося.
— Та хіба ж можна ні сіло ні впало вриватися на чуже судно і арештовувати людину, яка не зробила нічого лихого?
— Вас ще ніхто не заарештовує.
— А як же це тоді назвати?
— Я везу вас до Парижа, щоб звести віч-на-віч з нетранспортабельним хворим.
— Та що це вам дасть, якщо я його навіть не знаю? Я лише витяг його з води, бо він гукав на поміч… Коли б, знаття…
З'явилася Аннеке і щось запитала в нього. Він відповів їй досить багатослівно. Тоді вона оглянула по черзі трьох чоловіків і знову звернулася до Йєфа. Мегре міг закластися, що вона радила йому не сперечатися і йти, куди кажуть.
— А де я ночуватиму?
— Не турбуйтеся, в Сюрте вам дадуть ліжко.
— Цебто у в'язниці?
— Ні, в карному розшуці.
— Ви дозволите мені переодягтися?
Комісар не заперечував, і Йєф з жінкою зникли в каюті. Залишившись віч-на-віч з комісаром, Хуберт мовчав, розглядаючи машини та перехожих на набережній. Мегре теж не хотілося розмовляти. Він страшенно втомився після цього допиту, який провадив навпомацки, не раз втрачаючи всяку надію добратися до правди.
— Не звертайте уваги на його грубощі, — першим порушив мовчанку Хуберт. — В Йєфа гаряча голова, але він славний хлопчина…
— Віллемс знав про його стосунки з Аннеке?
— На баржі не дуже сховаєшся…
— Ви гадаєте, що він не заперечував би проти шлюбу?
— Не знаю, я там не був…
— І ви вірите, що він справді упав у воду, послизнувшись на трапі?
— Таке часто трапляється… До того ж він був п'яний.
В рубці явно про щось сперечалися: в голосі Аннеке чулися благальні інтонації, в вигуках Йєфа тремтіла лють. Невже він знову відмовлявся їхати з комісаром?
Жінка, видно, перемогла.
