Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Мегре слухав з поважним виглядом, нічим не виказуючи нетерплячки.
— А ваш батько не оженився вдруге?
— Батько — то інша річ… Він багато пив.
— У якому віці ви перейшли на власний хліб?
— Я вже вам казав… Я працюю з тринадцяти років…
— У вас є брати, крім Хуберта? Або сестри?
— Є сестра. Що далі?
— Нічого… Просто ми знайомимося…
— В такому разі для кращого знайомства я теж маю право дещо у вас запитати.
— Авжеж… Я не заперечую.
— Ви кажете так, бо сидите в себе в кабінеті… Тут ви — і цар, і бог!
Мегре з самого початку знав, що допит буде складний і довгий, бо Йєф ван Хутте не відзначався великим розумом. З дурнями завжди більше клопоту: вони опираються, відмовляються відповідати, не вагаючись заперечують те, що допіру самі ж визнали — і аніскілечки не бентежаться, коли їх тицяють носом у ці суперечності.
Коли ж запідозрений розумний, то досить намацати одну прогалину в його аргументації, в його системі оборони, щоб він «розколовся».
— Бачу, вам довелося звідати, почім ківш лиха…
Тяжкий скісний погляд, сповнений недовіри.
— Хто не лінується, той завжди заробить собі на шмат хліба.
— І все-таки, я уявляю, як вам довелося гнути спину на ваших хазяїв… А одного дня ви здибали старого Віллемса, такого ж п'яницю, як і ваш батько…
Йєф насторожено зиркнув на нього, неначе тварина, що чує небезпеку, але не знає, звідки чекати нападу.
— Я певний, що коли б не Аннеке, ви б не залишилися і на «Чорному лебеді» і одразу перейшли б на іншу баржу…
— Пані Віллемс була добра людина…
— Не те, що її чванькуватий та грубий чоловік?
— Звідки ви взяли, що він був чванькуватий?
— А хіба ж не правда?
— Він був бос, хазяїн, і хотів, щоб усі про це пам'ятали.
— Я певен, що коли б пані Віллемс була жива, вона не заперечувала б проти вашого шлюбу з Аннеке…
Можливо, Йєф не був надто розумний, але нюх він мав звірячий. Мегре відчув, що на цей раз він трохи поспішив.
— А ви, я бачу, великий майстер на вигадки! Мені теж можна вигадувати історії?
— Я нічогісінько не вигадую. Таким мені уявляється ваше життя. Можливо, я й помилився…
— Ще одна така помилка — і я опинюся в тюрмі!.. Красненько вам дякую!
— Та вислухайте ж мене до кінця!.. Так от, у вас було важке дитинство… В той час, як ваші однолітки бавилися чи ходили до школи, ви вже змушені були працювати нагрівні з дорослими… І от ви зустрічаєте Аннеке… Вона ставиться до вас так, як ніхто досі не ставився… Вона дивиться на вас не як на наймита, що його кожен може скривдити, а як на живу істоту, як на людину… Природно, ви закохуєтеся в неї… І коли б її мати була жива, то вона стільки сприяла б вашому щастю…
Ну, слава богу! Йєф ван Хутте нарешті сів, щоправда, лише на бильце крісла, але й це вже було досягнення!
— Ну, ну, а що потім?! Ну й вигадник!
— Та, на жаль, пані Віллемс помирає… Ви залишаєтесь на баржі втрьох — з її чоловіком та Аннеке… Гарний молодий хлопець, гарна молода дівчина… і цілісінькі дні разом! Б'юсь навзаклад, що старий Віллемс стежив за вами!
— Це ви так гадаєте…
— Він був власник чудової баржі, багатий хазяїн і, звичайно, не хотів оддати свою доньку за якогось голодранця. Увечері, коли він напивався, од нього можна було чекати будь-яких грубощів…
Мегре знову став обережний, і його погляд немов прикипів до очей Йєфа.
— Ви гадаєте, що я дозволив би будь-кому підняти на мене руку?
— Я певен, що ні… Але він піднімав руку не на вас, а на свою доньку… Було б дивно, коли б він вас ні разу не застав…
А зараз краще було трохи помовчати. Запала гнітюча тиша. Метре легенько посмоктував свою люльку.
— Допіру я дізнався од вас про одну вельми цікаву подробицю… Найчастіше Віллемс сходив на берег і напивався в Парижі, бо тут у нього була подруга, яка теж любила випити… В інших портах він пив просто на баржі або в найближчій забігайлівці. І, як усі, хто повинен вставати до схід сонця, він повертався й лягав спати рано, надто рано… І тільки в Парижі ви могли цілий вечір залишатися вдвох з Аннеке…
В коридорі почулися кроки, голоси. До кабінету зазирнув Ляпуент.
— Готово, патроне…
— Зажди хвилинку…
І в сизому від тютюнового диму повітрі знову залунав «коток».
— Цілком можливо, що, повернувшись якось додому трохи раніше, ніж звичайно, він застав дочку у ваших обіймах. Певна річ, старий розгнівався, а в гніві він був страшний… Можливо, він показав вам на двері: «Іди, хлопче, куди бачиш…» Можливо, вдарив доньку…
— Це все ваші вигадки, — глузливо кинув Йєф.
— На вашому місці саме цієї вигадки я й дотримувався б… Бо тоді смерть Віллемса — майже нещасливий випадок…
— Це й був нещасливий випадок!
— Я сказав «майже»… Я навіть не кажу, що ви допомогли йому звалитися у воду… Адже він був п'яний, він хитався… Тієї ночі дощило? От бачите!.. Виходить, трап був до того ж слизький… Ваша провина в тому, що ви одразу ж не кинулися йому на поміч… Вона була б більша, коли б ви самі його штовхнули. Але це сталося два роки тому, і в поліцейському протоколі говориться не про вбивство, а про нещасний випадок…
— Чого ж тоді ви так силкуєтеся накинути це на мій карк?
