Українська література » » Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Замах на бродягу - Жорж Сіменон

---
Читаємо онлайн Замах на бродягу - Жорж Сіменон
звідти…

Мегре слухав з поважним виглядом, нічим не виказуючи нетерплячки.

— А ваш батько не оженився вдруге?

— Батько — то інша річ… Він багато пив.

— У якому віці ви перейшли на власний хліб?

— Я вже вам казав… Я працюю з тринадцяти років…

— У вас є брати, крім Хуберта? Або сестри?

— Є сестра. Що далі?

— Нічого… Просто ми знайомимося…

— В такому разі для кращого знайомства я теж маю право дещо у вас запитати.

— Авжеж… Я не заперечую.

— Ви кажете так, бо сидите в себе в кабінеті… Тут ви — і цар, і бог!

Мегре з самого початку знав, що допит буде складний і довгий, бо Йєф ван Хутте не відзначався великим розумом. З дурнями завжди більше клопоту: вони опираються, відмовляються відповідати, не вагаючись заперечують те, що допіру самі ж визнали — і аніскілечки не бентежаться, коли їх тицяють носом у ці суперечності.

Коли ж запідозрений розумний, то досить намацати одну прогалину в його аргументації, в його системі оборони, щоб він «розколовся».

— Бачу, вам довелося звідати, почім ківш лиха…

Тяжкий скісний погляд, сповнений недовіри.

— Хто не лінується, той завжди заробить собі на шмат хліба.

— І все-таки, я уявляю, як вам довелося гнути спину на ваших хазяїв… А одного дня ви здибали старого Віллемса, такого ж п'яницю, як і ваш батько…

Йєф насторожено зиркнув на нього, неначе тварина, що чує небезпеку, але не знає, звідки чекати нападу.

— Я певний, що коли б не Аннеке, ви б не залишилися і на «Чорному лебеді» і одразу перейшли б на іншу баржу…

— Пані Віллемс була добра людина…

— Не те, що її чванькуватий та грубий чоловік?

— Звідки ви взяли, що він був чванькуватий?

— А хіба ж не правда?

— Він був бос, хазяїн, і хотів, щоб усі про це пам'ятали.

— Я певен, що коли б пані Віллемс була жива, вона не заперечувала б проти вашого шлюбу з Аннеке…

Можливо, Йєф не був надто розумний, але нюх він мав звірячий. Мегре відчув, що на цей раз він трохи поспішив.

— А ви, я бачу, великий майстер на вигадки! Мені теж можна вигадувати історії?

— Я нічогісінько не вигадую. Таким мені уявляється ваше життя. Можливо, я й помилився…

— Ще одна така помилка — і я опинюся в тюрмі!.. Красненько вам дякую!

— Та вислухайте ж мене до кінця!.. Так от, у вас було важке дитинство… В той час, як ваші однолітки бавилися чи ходили до школи, ви вже змушені були працювати нагрівні з дорослими… І от ви зустрічаєте Аннеке… Вона ставиться до вас так, як ніхто досі не ставився… Вона дивиться на вас не як на наймита, що його кожен може скривдити, а як на живу істоту, як на людину… Природно, ви закохуєтеся в неї… І коли б її мати була жива, то вона стільки сприяла б вашому щастю…

Ну, слава богу! Йєф ван Хутте нарешті сів, щоправда, лише на бильце крісла, але й це вже було досягнення!

— Ну, ну, а що потім?! Ну й вигадник!

— Та, на жаль, пані Віллемс помирає… Ви залишаєтесь на баржі втрьох — з її чоловіком та Аннеке… Гарний молодий хлопець, гарна молода дівчина… і цілісінькі дні разом! Б'юсь навзаклад, що старий Віллемс стежив за вами!

— Це ви так гадаєте…

— Він був власник чудової баржі, багатий хазяїн і, звичайно, не хотів оддати свою доньку за якогось голодранця. Увечері, коли він напивався, од нього можна було чекати будь-яких грубощів…

Мегре знову став обережний, і його погляд немов прикипів до очей Йєфа.

— Ви гадаєте, що я дозволив би будь-кому підняти на мене руку?

— Я певен, що ні… Але він піднімав руку не на вас, а на свою доньку… Було б дивно, коли б він вас ні разу не застав…

А зараз краще було трохи помовчати. Запала гнітюча тиша. Метре легенько посмоктував свою люльку.

— Допіру я дізнався од вас про одну вельми цікаву подробицю… Найчастіше Віллемс сходив на берег і напивався в Парижі, бо тут у нього була подруга, яка теж любила випити… В інших портах він пив просто на баржі або в найближчій забігайлівці. І, як усі, хто повинен вставати до схід сонця, він повертався й лягав спати рано, надто рано… І тільки в Парижі ви могли цілий вечір залишатися вдвох з Аннеке…

В коридорі почулися кроки, голоси. До кабінету зазирнув Ляпуент.

— Готово, патроне…

— Зажди хвилинку…

І в сизому від тютюнового диму повітрі знову залунав «коток».

— Цілком можливо, що, повернувшись якось додому трохи раніше, ніж звичайно, він застав дочку у ваших обіймах. Певна річ, старий розгнівався, а в гніві він був страшний… Можливо, він показав вам на двері: «Іди, хлопче, куди бачиш…» Можливо, вдарив доньку…

— Це все ваші вигадки, — глузливо кинув Йєф.

— На вашому місці саме цієї вигадки я й дотримувався б… Бо тоді смерть Віллемса — майже нещасливий випадок…

— Це й був нещасливий випадок!

— Я сказав «майже»… Я навіть не кажу, що ви допомогли йому звалитися у воду… Адже він був п'яний, він хитався… Тієї ночі дощило? От бачите!.. Виходить, трап був до того ж слизький… Ваша провина в тому, що ви одразу ж не кинулися йому на поміч… Вона була б більша, коли б ви самі його штовхнули. Але це сталося два роки тому, і в поліцейському протоколі говориться не про вбивство, а про нещасний випадок…

— Чого ж тоді ви так силкуєтеся накинути це на мій карк?

Відгуки про книгу Замах на бродягу - Жорж Сіменон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: