Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Не дивлячись на Мегре, він підійшов до брата і з хвилину розмовляв з ним про щось по-фламандськи. Потім зійшов на берег і попрямував до машини.
Комісар відчинив дверцята, і Нев'є з подивом витріщився на них.
— Куди ми їдемо, патроне?
— На набережну Орфевр.
Вже сутеніло, і незабаром довелося вмикати фари. Жовті промені фар виривали з темряви то купки дерев, то невеличкі сільські будинки, аж поки не розтанули в сірій імлі передмістя.
Сидячи в кутку, Мегре палив люльку і за всю дорогу не зронив жодного слова. Йєф ван Хутте теж мовчав, і, заінтригований цією незвичною тишею, інспектор Нев'є нарешті наважився запитати:
— Вас можна поздоровити з успіхом, патроне?
Не діставши відповіді, він перестав сушити собі голову і піддав газу.
Коли вони в'їздили на подвір'я Палацу правосуддя, була вже восьма година вечора. Лише в кількох вікнах горіло світло, але старий розсильний Жозеф був на своєму посту.
В інспекторській двоє чергових грали в шахи, Ляпуент щось вистукував на машинці.
— Подзвони, щоб принесли бутерброди та пива…
— На скількох осіб?
— На двох… Ні, на трьох, ти теж мені будеш потрібен. Ти зараз вільний?
— Так, патроне…
В кабінеті комісара при електричному світлі фламандець здавався ще вищим, худішим, засмаглішим.
— Можете сісти, громадянине ван Хутте…
Йєф насупився: таке звертання не віщувало нічого доброго.
— Зараз нам принесуть бутерброди…
— А коли я зможу побачитися з консулом?
— Завтра вранці…
Він сів до столу і набрав свій домашній номер телефону.
— Вечеряй сьогодні сама… Ні… Чекати не треба… Можливо, до ранку…
Очевидно, їй кортіло поставити йому безліч запитань, але вона обмежилася лише одним:
— Він часом не помер?
— Ні…
Вона навіть не поцікавилася, чи не затримав він кого-небудь. Те, що він відмовився від вечері і навіть не знав, коли саме повернеться додому, означало, що вже йде або скоро почнеться допит, який може тривати до ранку.
— На добраніч…
Він стомлено глянув на Йєфа.
— Я ж просив вас сісти…
Його вже дратував цей незграбний велетень, що стовбичив посеред кабінету.
— А якщо я не хочу сидіти? Адже це моє право. Хочу — стою, хочу — сиджу, вірно я кажу?
У відповідь Мегре тільки зітхнув. За хвилину почувся стукіт у двері. Офіціант із ресторанчика «Дофін» приніс пиво та бутерброди.
7
У цих ночей, що у восьми випадках із десяти незмінно закінчувалися цілковитим зізнанням злочинців, вже були свої правила, свої традиції, немов у театральних вистав, зіграних по кількасот разів. Чергові інспектори одразу здогадалися, що має відбутися, так само, як і хлопчина із ресторану «Дофін», який приніс бутерброди. Поганий настрій запального фламандця аж ніяк не означився на його апетиті. Він в одну мить проковтнув чималий окраєць хліба з шинкою і, скоса зиркнувши на Метре, вилив просто в горлянку цілу пляшку пива.
На зло присутнім чи, можливо, з почуття протесту він їв зумисне неохайно, гучно плямкав ротом і випльовував просто на підлогу тверді хрящики, так немов стояв у себе на палубі, а навкруги була вода.
З удавано благодушним виразом комісар нібито спокійно стежив за провокаційними витівками розлюченого Йєфа і не перешкоджав йому кидатися по кімнаті, подібно до дикого звіра в клітці.
Найважче і найризикованіше в будь-якому дізнанні — це правильно вибрати момент, коли можна іти ва-банк. Тут немає раз і назавжди встановлених правил. Це навіть не залежить від того, у кого в дану мить більше козирів. Все визначає особиста інтуїція, особистий нюх.
Йому не раз траплялося починати атаку, не маючи ніяких переконливих фактів, і досягти перемоги за кілька годин. А часом, навпаки, маючи на руках усі докази і дюжину свідків, він марно морочився цілу ніч.
Багато також важило знайти правильний тон, різний у кожному окремому випадку, і от саме про те, який тон йому обрати за даних обставин, думав зараз комісар, закінчуючи свою вечерю.
— Може, хочете ще пару бутербродів?
— Єдине, чого я хочу, — це бути якнайшвидше на своїй баржі поруч із своєю жінкою!
Йому, видно, вже набридло кидатися по кімнаті. Він сів. Так, батогом тут нічого не доб'єшся, думав Мегре. Тут потрібен пряник. Треба почати лагідно, без звинувачень та погроз, дати йому виговоритися, не ловлячи на слові, не звертаючи уваги на дрібні суперечності та помилки, пригати його пильність, завести в пастку, а потім скінчити все з одного удару. У них, в Сюрте, це називалося «співати котка».
Мегре дав якесь розпорядження Ляпуентові, той вийшов і вони залишилися вдвох.
— Послухайте, ван Хутте…
— Я вас уже слухаю не першу годину, вірно я кажу?
— Коли б ви були щирі зі мною з самого початку, наша розмова давно скінчилася б.
— Ви, може, вважаєте мене брехуном?
— Навпаки, я певен, що ви кажете правду, та тільки не всю правду… Чогось ви тут не договорюєте!
— А що, коли б я поліз до вас з розпитами про вашу жінку та дітей?
— У вас, видно, було тяжке дитинство… Ваша мати не приділяла вам належної уваги.
— Тепер уже добралися й до моєї матері? То ж знайте, моя мати померла, царство їй небесне, коли мені було всього п'ять років. Це була на рідкість порядна жінка, мосю, святіша за святих, і якщо вона зараз дивиться на мене
