Пазл - Франк Тільє

Хлоя примружила очі.

— От лайно, ти бачив світловідбивну нашивку на спині одного з них? Там написано «Поліція».

Ілан рефлекторно вчепився руками в сидіння, але одразу розслабився. Копи тут не по нього, він нікого не вбивав: це лише гра. Надворі Гадес, схоже, палко сперечався з двома людьми. Вони були вищі за нього на голову і швидко й розмашисто жестикулювали.

— Дискусія здається гарячою,— зауважила Хлоя.— Що вони можуть один одному розповідати?

— Може, анекдот? Наприклад, яка різниця між сніговиком і сніговою бабою?

— І яка ж?

— Дві сніжки.

— У тебе завжди було гарне почуття гумору.

Через декілька хвилин Гадес бігом повернувся до мінівена. Він заскочив назад, у порожній ряд між водієм і двома гостями, й обтрусив сніг, що налип на куртці. Його окуляри запітніли, довелось їх зняти, й Ілан помітив, наскільки в нього блакитні очі.

— У нас неприємності,— сказав він, звертаючись як до водія, так і до них.

— Які?

— Їх занесло, і вони врізались у скелю. Їхню машину неможливо витягти з кювету. Нам доведеться забрати ще трьох пасажирів.

— Вони не можуть покликати рятувальну службу? — спитала Хлоя.

— Через заметіль, та ще й у цих горах, телефонний зв’язок не працює, цим людям не вдається ні з ким зв’язатися. Вони прямують за тридцять кілометрів від місця, куди ми їдемо.

Він звернувся до водія.

— Коли висадите нас, відвезіть їх до їхнього місця призначення — за умови, що дорога нагору буде проїзна. Вирішимо на місці.

Водій кивнув. Надворі чоловіки повернулись до своєї машини. Вони вимкнули фари, а після цього — світло в салоні.

— Ми бачили, що це поліціянти,— сказала Хлоя з ноткою хвилювання в голосі.— Кого вони везуть? Злочинця?

— Мабуть, так. Але не бійтеся, він буде в наручниках. Принаймні я на це сподіваюсь. В усякому разі, не говоріть про револьвер у бардачку, інакше ми ризикуємо наразитись на неприємності.

Він швидко вийшов. Хлоя інстинктивно підсунулась до Ілана, притислась до нього.

— Не пощастило нам. Тепер от злочинець.

Молодий чоловік дивився на бардачок.

— Не пощастило, кажеш. І наче випадково у нас немає телефонів. Отже, неможливо перевірити, чи правду нам сказав Гадес стосовно відсутності мобільного зв’язку.

Він зробив глибокий вдих, на губах з’явилася легка за­доволена посмішка.

— Ми досі тут, Хлоє. Ми досі у грі.

Він подивився на неї і заговорив зовсім тихо.

— Усе це — ще одна їхня постановка. Ці копи насправді ніякі не копи. Як і той тип, якого вони зараз сюди приведуть. Лише наймані працівники, пішаки. Ану, поглянь… Як не дивно, їх троє. А скільки вільних місць у ряду перед нами?

Хлоя подумала декілька секунд.

— Ти скрізь бачиш збіги. А якщо це просто люди, які дійсно потрапили в аварію? Як вони могли передбачити, що буде така хурделиця?

— У них точно є альтернативний сценарій, який був би втілений, якби не було снігу. В усякому разі, ці троє типів поїдуть разом з нами. Хіба не ти мені казала, що «Параноя» всюди?

Він гордовито ткнув указівним пальцем в аркуш:

— «Принцип номер 1: що б не сталося, нічого з того, що вам доведеться пережити, не є реальністю. Це гра».

У машині запанувала тиша. Водій вимкнув музику і нерухомо, зі стривоженим виразом обличчя спостерігав за сценою, що розгорталася надворі.

— Не знаю,— пробурмотіла Хлоя.— Я маю на увазі, що справжні копи цілком могли злетіти з дороги під час транс­портування злочинця до в’язниці чи куди вони його там везуть і не мати можливості з кимось зв’язатися.

Велика чорна тінь вийшла з пошкодженої машини в заметіль, затиснута між двома поліціянтами, один з яких навів ліхтар у їхньому напрямку.

Ілан примружив очі.

— У мене передчуття, що незабаром ми про це дізнаємось.

21

Коли відчинилися дверцята, до машини увірвався потужний шквал снігу. Ілан зіщулився, його постійно знобило і він почав задумуватись, чи не підхопив часом якийсь вірус.

Невдовзі перший офіцер поліції сів просто перед Хлоєю. Він коротко привітався з ними і вимкнув свій великий сліпучий ліхтар. Волоски його темної бороди були вкриті памороззю, обличчя, всіяне дрібними зморшками, здавалось вилитим зі сталі. Він нахилився набік і затягнув усередину їхнього «в’язня»:, чоловік був одягнений в оранжевий комбінезон і грубу зелену куртку зі шкірзамінника, типу бомбера, руки в рукавицях були закуті спереду в кайданки. Копи наділи йому на голову бежевий полотняний мішок, наче вели на плаху або збиралися повісити. Чоловік видавав задушливе хрипіння, й Ілан не сумнівався: під мішком у того в роті був кляп.

Другий поліціянт, велетень, напевно, з метр дев’яносто на зріст, також сів, навіть не повернувшись до Ілана та Хлої. Він зняв шапку, оголивши лису голову.

— Поїхали,— скомандував він водію.

Машина рушила. Ілан уважно розглядав автомобіль на узбіччі, що потрапив в аварію. Це була справжня поліційна машина з ґратами, що відділяли передні сидіння від задніх, та синьо-червоною мигалкою. Гадес знову дивився у дзеркало заднього огляду. Нарешті він повернувся до копів і спитав:

— Ви не проти, якщо я увімкну класичну музику? Шу­берта?

— Давайте. Це його заспокоїть. Він без упину верещав, і, як бачите, нам довелось вжити певних заходів.

Хлоя залишалась у своєму кутку, притиснувшись до дверей і схрестивши руки. Заграла музика, але фортепіанні мелодії зовсім не заспокоювали. Ілан думав: якщо припустити, що це не гра, то який злочин міг скоїти цей чоловік? Куди його везуть посеред цих гір?

Раптом, несподівано для Ілана, в’язень повернувся до нього і більше не рухався. Незважаючи на мішок, у молодого чоловіка було відчуття, наче його пронизують поглядом. Лисоголовий коп штовхнув його ліктем у бік.

— Шардоне, заспокойся, гаразд?

Чоловік не видав ані звуку, навіть поштовх не змусив його поворухнутись. Він залишався нерухомим, і копу довелось докласти зусиль, щоб змусити його сісти нормально. Раптом Ілан завмер.

У наслідок руху поліціянта мішок трохи задерся, і він помітив червонувату складку біля основи шиї. Слід був ледь помітний, через день-два він зникне повністю, але Ілан був переконаний, що такий слід міг залишитися від спроби повішення.

Як у його клятому сні.

Він утиснувся в сидіння, глибоко стривожений. Він не вірив у видіння і всі ці дурощі. Але як тоді пояснити це? Раптом він подумав про свої провали в пам’яті, ці невеликі пробіли, якими було пронизане його життя.

Він не міг стриматись, йому потрібно було знати, тож він запитав:

— А можна дізнатись, що накоїв ваш в’язень?

Коп, що сидів ліворуч, із замерзлою бородою, скоса глянув на нього.

— Що він зробив? Минулого року, за три дні до Різдва, цей люб’язний пан убив вісьмох людей у гірському притулку. Трьом жінкам і п’ятьом чоловікам не пощастило опинитися на його шляху в невдалий момент.

Він розвернувся повністю, тримаючись рукою