Пазл - Франк Тільє

Тепер уже підтюпцем вони поспішили до вхідних дверей, які достатньо було потягнути за ручку, щоб увійти в приміщення.

У перших офісах, здавалось, не було нікого, будівля наче спорожніла — знову. Ілан вийняв зброю з кишені і пішов далі коридором. Він увійшов до кімнати, з якої лунав голос Зімлера.

Сивий чоловік в маленьких круглих окулярах подивився на гостей і сказав співрозмовнику:

— Я передзвоню.

Без різких рухів він поклав слухавку, а тоді повільно підняв руки перед собою.

— Усе буде добре, гаразд? Опусти зброю.

— Навпаки, усе буде погано,— твердим голосом відповів Ілан.— Підозрюю, ви мене впізнали.

— Так, я вас упізнав.

Зброя тремтіла в руках, він ніколи не стріляв з такої, але відчував, що здатен на вбивство.

Зімлер перевів погляд на настінний годинник.

— Нарешті ви тут. Визнаю, я починав хвилюватися.

19

Зімлер говорив спокійним тоном.

— Було б шкода, якби ви не приїхали вчасно. Мушу сказати, що серед усіх кандидатів я трохи віддаю перевагу саме вам. Пара гравців — це завжди цікаво. Особливо якщо в процесі змагання ви стаєте суперниками. Це додає гостроти.

Він обережно взяв два коричневі конверти і маркером написав на одному «7», на другому «8», все ще поглядаючи на Ілана.

— Вам краще опустити зброю, пане Дедіссе, ви можете когось поранити.

Повільним жестом, даючи Іланові зрозуміти, що йому нічого не загрожує, він натиснув на кнопку на телефоні.

— Анні, можете підійти?

Ілан підійшов ближче. Він помітив, що на столі стояли два кришталеві чорні лебеді. Вони з’єднувались дзьобами і лапками. «Параноя» у всій своїй розкоші.

— Ви повісили на мене вбивство,— вигукнув молодий чоловік.— Навіщо? Хто ви? Чого ви від мене хочете?

Позаду, злегка скрикнувши, на вході до кімнати застигла жінка. Ілан обернувся.

І тут йому здалось, що він марить. Напроти нього стояла та сама жінка, яку він знайшов мертвою у квартирі на вулиці Ренн. Анні Бокур. Жива-здорова, одягнена у вишуканий сірий костюм. Спантеличений, Ілан відступив на два кроки назад, намагаючись тримати на мушці їх обох. Хлоя забилась в кут, не кажучи ні слова.

— Слід зазначити, що все, що ви пережили, було не по-справжньому,— сказав сивий чоловік.

— Труп — що може бути справжнішим?!

Зімлер вийняв із шухляди викрутку з оранжевим руків’ям і поклав її на стіл. На ній досі залишались багряні сліди, а сама викрутка була загорнена у прозорий пакет.

— Трохи гриму, пакети з кров’ю — і справу зроблено. Чи не так, Анні?

Та кивнула, прикипівши поглядом до дула зброї.

— Лише постановка,— додала вона глухим голосом.

— Таке випробування було частиною нашої програми відбору,— продовжив Зімлер.— Ваша реакція цілком нормальна, але вам справді потрібно заспокоїтись, поки не стався жахливий нещасний випадок.

Ілан голосно дихав. Приголомшений, він опустив зброю.

— Моє ім’я — ані Ромюаль Зімлер, ані Жеральд Гетіні. Це не я живу у будинку, який ви бачили. Це також було частиною штучного середовища, яке ми створили навколо вас. Актори, найняті працівники, називайте їх як хочете. Моє справжнє ім’я — Віржіль Гадес, я один з організаторів «Параної». Саме я буду займатися вашою грою, яка обіцяє бути захопливою.

Гадес повернувся до жінки.

— Якщо дозволите, тепер вона вийде… Самі бачите, ви її лякаєте.

Ілан завагався, але врешті-решт погодився, досі не оговтавшись від шоку. Жінка позадкувала і мовчки зачинила за собою двері. Молодий чоловік сперся об стіну, йому здавалося, що він божеволіє.

— А коп з білим волоссям… Охоронець із собакою… Вони були лише…

— Пішаками,— відповів Гадес.— Як і більшість людей, з якими ви перетинались, наприклад на психологічному тестуванні. Масовка, якщо хочете. Як ви, напевно, зауважили, технічні та фінансові можливості нашої структури колосальні.

Ілан і Хлоя розгублено переглянулись. Молодий чоловік опанував себе і знову навів зброю.

— Ви проникли зі зломом у мій дім. Ви вкрали зашифровану мапу мого батька. Ви…— Ілан вказав на своє передпліччя,— вкололи мені якусь гидоту.

Погляд Гадеса став жорстким, Ілан уже бачив такий під час психологічних тестів.

— Ні, цього ми точно ніколи не робили. Гра має свої межі. Проникати зі зломом до помешкань людей або навмис­но порушувати їхню тілесну цілісність не в наших правилах. Мені шкода, що стався такий прикрий збіг.

— Вам шкода? А я ледь не здох від страху! До Беатриси Портінарі мене привів лист, який украли з моєї вітальні. Ті крадії точно були ваші.

— Ні, повторюю вам. Ми справді підкинули вам листа на ім’я Беатриси Портінарі, маючи надію на те, що ви врешті-решт зв’яжетесь із нею і, як наслідок, знайдете «труп», який має привести вас до мене. Ви кажете, вкрали? — Він нахмурив брови.— Чи міг до вас проникнути хтось із конкурентів, щоб усунути вас зі змагання?

Конкуренти… Ілан взагалі не розглядав такої можливості, адже, крім листа, вкрали ще й батькову мапу. Він на мить подумав про Наомі Фей, а тим часом Гадес про­довжував:

— Я подивлюсь, чи мені вдасться дізнатися трохи більше про інших кандидатів, і можу вас запевнити: того, хто шахраював, буде виключено з гри. Факт лишається фактом, що, на щастя, ця крадіжка не завадила вам продовжити гру і встановити зв’язок між листом і Хелен, високою брюнеткою у шкіряній куртці, з якою ви кілька разів перетинались. Маю визнати, я трохи боявся, адже ви затримались, і гра ледь не вислизнула у вас з-під носа.

— А як щодо номера машини? Ви знали, що в моїй родині хтось працює в жандармерії? — запитала Хлоя.

— Саме так. Ми маємо доступ до певних даних.

Він поклав два конверти на стосик інших.

— Ми порозставляли зачіпки, частинки пазла, ви їх успішно склали у встановлений термін. Вам обом поща­стило, ви останні учасники. Ви, Хлоє Сандерс,— кандидат номер 7, а ви, Ілане Дедіссе,— номер 8. Запам’ятайте ці цифри. За останніми даними, інші кандидати приїдуть за дві-три години, але, на жаль, для них це вже буде запізно. Вони знайдуть порожні приміщення. І залишаться наодинці з усіма своїми сумнівами. «Параноя» вмить зникла… Через кілька місяців вона знову з’явиться, для нової партії, десь в іншій точці світу.

Хлоя підійшла ближче, абсолютно приголомшена.

— А якби Ілан зателефонував до поліції? А якби скористався зброєю?

— У першому випадку вас би тут не було і ви не мали б шансу на участь. У другому… Визнаю, у нас були б величезні неприємності. Ми не можемо передбачити, що окремі учасники мають у себе вдома вогнепальну зброю і готові її застосувати.

— А фото в лабораторії, на якому ми з Іланом у горах? Звідки воно? Ви давно за нами стежите?

Гадес одягнув теплу куртку і взяв конверти і пакет з викруткою.

— Стежити — не зовсім влучне слово, але ми справді цікавились вами. У цих конвертах — досьє на кожного з вас, ми слідкуємо за найвидатнішими кандидатами, які