Пазл - Франк Тільє

розвіяло всі сумніви, сталося шість чи сім місяців тому. Абсолютно випадково я дізналася, що пані Сандерс лікувалась у психіатричній лікарні. Не знаю, як довго і якою була причина, і вже не пам’ятаю назву лікарні. Одне точно — назва була якась дивна.

Ілан не міг отямитись. Психлікарня. Ні, тільки не Хлоя, це неможливо.

Проте він мусив прийняти правду. А якщо Хлоя пішла від нього через те, що мала проблеми? Якщо вона почала ­отримувати ті хрести, ще коли вони були разом, і нічого йому не сказала?

А він не звернув уваги на стан її здоров’я, бо був надто зайнятий власними проблемами?

Він обережно зачинив пошкоджені двері цієї моторошної порожньої квартири, в якій тепер жили лише павуки і давні спогади.

16

Ілан повернувся до машини, досі приголомшений новинами.

Хлоя, запроторена у божевільню.

Розп’яття, яке щоранку з’являється на дверях.

Чи справді Хлоя збожеволіла? Здійснювала вчинки, яких сама не могла згадати? Чи хтось намагався довести її до божевілля?

Ілан подумав про тих, хто тероризував його. Ці тіні, які йому ніколи не вдавалось роздивитись, які заходили в його дім, які блукали слідом за ним. Він і сам був недалеко від того, щоб опинитися у психлікарні.

А якщо ці тіні сновигали і навколо Хлої?

Задзвонив телефон. А ось і вона. Щойно він узяв слухавку, жінка заговорила:

— Ілане? Я отримала твої повідомлення! Розкажи мені! Що відбувається?

— Хлоє, я хочу тебе бачити. Мені треба з тобою поговорити, інакше я збожеволію.

Сідаючи в машину, він усвідомив, що от-от зірветься на крик.

— Не їдь до мене, не треба,— сказала Хлоя.— Краще зустрінемось на нашому місці, на Італійській площі. Дай мені десять хвилин, щоб добратися.

Ілан вагався, а тоді відповів максимально нейтральним тоном:

— Чудово. Я теж виїжджаю…

Він залишив машину там і пішов до Італійської площі пішки, закутаний у теплий одяг, насунувши шарф на носа. Він тулився до стін, його не полишало відчуття, що всі на нього дивляться або що з хвилини на хвилину налетять копи й одягнуть на нього наручники. Він ще більше опустив очі і вимкнув мобільний. Він знав, що його можуть відстежити за пеленгом. Тим паче що поліція його вже ідентифі­кувала.

Скільки в нього є часу, перш ніж його візьмуть?

Вулиці і проспекти наповнювались життям. Ілан пробирався крізь натовп перехожих, озираючись у різні боки. Він підскочив від звуку двигуна мотоцикла, що різко рушив з місця.

Він став повним параноїком, йому слід заспокоїтись, щоб подумати.

За чверть години він дістався до Італійської площі і зайшов до пабу «О’Жуль». Хлоя чекала його в глибині приміщення, сидячи одна за маленьким круглим столиком. Вона машинально, з відсутнім поглядом, помішувала лате. У неї під очима теж були темні кола. Ілан сів напроти неї, зняв рукавиці, але залишився в шапці. Він озирнувся навколо і нахилився вперед, намагаючись крізь лінзи зазирнути молодій жінці в очі. Він спробував абстрагуватись від своїх останніх відкриттів і сказав:

— Вони привели мене до квартири жінки, яку я знайшов убитою. Поліціянтка, думаю, її звали Анні Бокур.

Він говорив зовсім тихо. Хлоя піднесла долоні до рота.

— Вбита жінка? О боже… Як це сталося? Хто змусив тебе туди поїхати?

— Вони. «Параноя».

Ілан обдумував кожну фразу. Він не знав, із чого почати.

— Вони вбили її ударом викрутки в спину. Викрутки з оранжевим руків’ям, на якій я лишив свої відбитки і кров під час тестування у тій липовій лабораторії. Коли я по­бачив тіло, я раптом усе зрозумів. Вони все спланували від самого початку.

Підійшов офіціант, Ілан замовив каву і склянку води, ­після чого продовжив:

— Коли медик забрав у мене з рук викрутку, на ньому були латексні рукавички, у цьому я впевнений. Отже, на руків’ї є лише мої відбитки і моя ДНК. Брюнетка на баржі, так звана Беатриса Портінарі,— їхня спільниця. Їхньою метою було перетворити мене на параноїка і відправити мене рано-­вранці до цієї квартири на вулиці Ренн. Повісити на мене вбивство, якого я не скоював.

Він говорив швидко, ледве переводячи дихання.

— Хтось підлаштував усе так, щоб копи приїхали саме тоді, коли я був у квартирі. Якби я не втік, мене б узяли на місці злочину. Усе вказує на мене, у мене немає жодного шансу виплутатись…

Хлоя стиснула його руки, якими він хаотично розма­хував.

— Ілане, заспокойся, гаразд? Продовжуй повільніше. Я не зовсім розумію цю історію про Беатрису Портінарі. Як ти опинився у неї вдома, точніше, у цієї Анні Бокур? Ви спілкувалися телефоном, так?

Ілан ткнув указівним пальцем у стіл.

— Уяви: ти хочеш змусити когось вирушити за потрібною тобі адресою, наприклад на вулицю Ренн, 27. Ти зв’язуєшся з новою орендаркою якоїсь квартири у Парижі, видаючи себе за колишню мешканку, яку дійсно звали Беатриса Портінарі. Ти даєш цій новій квартирантці свій номер телефону — на випадок, якщо хтось намагатиметься зв’язатися з тією, за кого ти себе видаєш. Уловлюєш?

— Гадаю, так. По суті ти крадеш особистість колишньої квартирантки, яку ніхто насправді не знає в обличчя.

— Саме так. Я зрозумів, що «Б. П.» на записці у моїй кишені — це ініціали такої собі Беатриси Портінарі, чий лист я помилково отримав тиждень тому.

— Лист, який у тебе вкрали.

— Так. Припускаю, для того, щоб замести усі сліди «Параної». Ні листа, ні доказів, нічого…

Він витримав паузу, ввівши цей новий параметр, а тоді повернувся до Хлої.

— Коротко кажучи, я відкриваю телефонний довідник, телефоную, і мені дають номер мобільного не справжньої Беатриси Портінарі, а тієї самої брюнетки в чоловічому одязі, яка видає себе за неї. Ця брюнетка каже мені приїхати на вулицю Ренн, до цієї жінки, яку вони вбили, і я потрапляю в пастку.

Хлоя пригладила волосся назад, явно ошелешена.

— Мушу визнати, це складно.

— Саме так, вони розробили вкрай складний, збочений план, щоб усе, що я міг би розповісти копам, здавалось неправдоподібним. Усе було прораховано. Те вкрай дивне тестування, пам’ятаєш? Переписування сторінок із телефонного довідника, які потім рвуть; замикання нас у кімнаті; ті магнітофони, яким років двадцять; і той підставний тип, Маріо, з нападом епілепсії. Це повний сюр. Навіть та записка у моїй кишені, написана моїм підробленим почерком. Що подумають копи, якщо я розповім їм таку історію? Хто мені повірить?

Він був на межі паніки.

— На мене вішають убивство. Крадуть батькову мапу. Нічого не розумію. Для чого це все?

Хлоя взяла його за руки і заговорила ще тихіше:

— Теми відкриттів твоїх батьків, напевно, далеко за межами нашої уяви. Ти геть не маєш уявлення про те, що вони знайшли? Вони ніколи тобі про це не розповідали? Думаю, що все-таки розповідали. Якщо ні, то звідки б ти міг ­знати, що твій батько зробив цей малюнок і сховав його за ­дзеркалом?

Ілан обхопив голову руками. Хлоя мала рацію. Він подумав про свої провали в пам’яті. А якщо відповідь на бать­кову загадку десь