Пазл - Франк Тільє

— Ти можеш говорити зрозуміліше? — сказав Ілан.

— Метод, що полягає в проколюванні ножем для коління льоду лобової частки мозку. Ніж вводили крізь кутик ока, щоб перетворити людину на овоч.

— Це дуже заспокоює.

Гадес продовжив:

— Ми будемо грати у найбільшому павільйоні, у тому, куди пацієнти потрапляли і більше ніколи не виходили звідти. Трохи нижче, на озері, є острів, що належав першому директору закладу. Легенда мовить, що з будинку директора, коли вітер віяв із того боку, було чутно моторошні крики, і не можна було розрізнити, належали вони людині чи тварині.

— Дуже мило.

Ілан знав, що Хлоя намагалася зберегти обличчя, не до­зволити себе вразити. Психологічно вона вже давно у грі. Гадес штовхнув інші важкі двері, які ледве відчинились. Вологе дерево розбухло і терлося об підлогу.

— Ілане Дедіссе, Хлоє Сандерс, ласкаво просимо на ваше майбутнє поле гри.

23

Приміщення, освітлене люмінесцентними лампами, було моторошне і холодне. Ліворуч, праворуч, прямо, коридори, викладені чорно-білими кахлями, простягались так далеко, що важко було розгледіти, де вони закінчуються. На стінах осипа5лась фарба, на страхітливо високих стелях проступали вологі плями. У стіні був овальний вітраж, на верхні поверхи та в підвал вели сходи, але доступ до них був заблокований масивними зеленими ґратами — так само, як до вікон. Хлоя з Іланом йшли поруч з Гадесом, кутаючись у свої теплі куртки.

— На даний момент я більше нічого вам не скажу. Я відведу кожного з вас до ваших кімнат і одразу після цього зроблю невелику промову для всіх вісьмох одночасно, через гучномовець.

— Де решта? — запитав Ілан.— Гравці, супровід?

— Вони вже зайняли свої кімнати. Не хвилюйтеся.

— Насправді так, я хвилююсь. Вам не здається, що ми помремо від холоду?

— Я наказав установити електричні обігрівачі в різних житлових приміщеннях. Уся електрика працює, але є проблема з пальним — вантажівка, що мала доставити його нам, не може виїхати через погодні умови. На жаль, боюсь, постачання може трохи затриматись. Доведеться змиритися.

Ілан подивився на Хлою, йому хотілося стиснути її руку у своїй, зігрітись її теплом, заспокоїтись її дотиком. Їхні ­попередні перегони за скарбами вже приводили їх до оригінальних, навіть страшних місць, але це своєю моторошністю перевершило їх усі.

Вони ще раз повернули праворуч, потім ліворуч. Регулярно зустрічалися сходи на верхні поверхи, вхід до яких був заварений ґратами. Вони пройшли повз старі вивіски на стінах, що вказували напрямки: «Театр», «Їдальня». Будівля була величезна, схожа на лабіринт і здавалась нескінченною. Ілан уявив підземелля, господарчі приміщення, як-от кухні та пральні, архіви, а також водопровідні труби, кілометри електричних кабелів, темні таємні кімнати.

Слід було визнати: ця закинута лікарня була ідеальним місцем для особливого полювання на скарби.

— Тут є камери,— зауважила Хлоя.

Гадес кивнув. В усіх трьох з рота йшов пар, коли вони говорили.

— Звісно. Будівля оснащена шістдесятьма чотирма камерами, розміщеними в стратегічно важливих місцях. Це дозволить мені спостерігати за прогресом кожного з вас, сидячи перед величезною контрольною панеллю. Але вони тут ще й з іншої причини.

Він повів їх трохи далі. У кінці коридору у стіну було вбудоване велике скло, за яким лежало багато пачок банкнот. Ілан пригадав, як по телевізору нещодавно показували гру, де кандидати бачили купу грошей, які вони зможуть виграти, але не могли їх торкнутися. Замок у сталевій рамці, вочевидь, дозволяв відкрити сейф.

— Ось триста тисяч євро. Скло практично неможливо розбити, але тепер ви розумієте, чому ми намагаємось зберігати в таємниці місце проведення гри.

Очі Хлої заблищали. Бачити таку кількість банкнот було вражаюче.

— Стільки ресурсів і грошей на гру,— промовила вона.— Ніхто не даватиме просто так гроші незнайомцям, як-от ми. Хто це фінансує і навіщо? Тут точно є якийсь мотив.

Гадес відповів після кількасекундних роздумів:

— Ви дізнаєтесь це, якщо підете до кінця. В усякому разі, я сподіваюсь, що ця сума стимулюватиме вас щодня і щогодини.

— Ви не відповіли на питання. Ви вмієте зберігати таємничість.

— Цього вимагає моя робота.

Вони повернулися. Через кілька хвилин вони дійшли до трохи менш занедбаного місця, яке, напевно, колись було житловим простором пацієнтів. Ліворуч — явно відремонтовані спільні душові, чисті туалети, далі щось схоже на велику обладнану кухню, майже нову. Далі, по праву руку,— ряд дверей. Віржіль Гадес відчинив одні з них і звільнив прохід для Ілана.

— Ви перебуваєте в частині лікарні, яку ми повністю облаштували для, сподіваємось, оптимального комфорту. Ось ваша кімната. Запрошую вас увійти і чекати на пояснення, які я надам вам за кілька хвилин через гучномовець.

— Я чекав великого теплого прийому перед грою,— сказав Ілан,— з веселою музикою та пляшками шампанського для створення настрою. Де чирлідерки з помпонами?

Ілан став на порозі. Умови були дуже спартанські. Просте ліжко, стіл з тацею, над якою ще піднімався пар, чотири стіни, заґратоване вікно і туалет у ніші.

Молодий чоловік помітив гучномовець у кутку і поглянув на двері з внутрішнього боку.

Він підняв похмурий погляд на Гадеса.

— Знову немає ручки. Як звідси вийти, якщо ви зачините двері?

— У перший раз вам це вдалося. І цього разу вдасться, я в цьому впевнений.

— А Хлоя?

— Її кімната буде за кілька метрів від вашої. Я проведу її туди.

— Я б хотів хвилинку поговорити з нею сам на сам, якщо дозволите.

— Звичайно.

Гадес відійшов. Ілан затягнув Хлою до своєї кімнати. Електрообігрівач, що стояв у ногах ліжка, розповсюджував по-справжньому гостинне тепло.

— Пам’ятаєш той ранок, коли ти приїхала до мене, щоб поговорити про «Параною»? Прямо перед тим, як ти мені зателефонувала, мені наснився жахливий сон. Відтоді я постійно бачу тривожні збіги між реальністю і цим кошмаром.

— Ілане… Здається, зараз невдалий момент.

— Ні, якраз вдалий, бо ми зараз прямо в ньому. У в’язня, якого супроводжували двоє копів, був на шиї слід, наче від зашморгу. А в моєму сні якийсь чоловік із наволочкою на голові повісився на прутах ліжка.— Він указав на ліжко.— На ось таких самих прутах. І здогадайся, що то було за місце?

Вона знизала плечима.

— Палата психлікарні! Хоч вона трохи й відрізнялась від цієї, визнай, що це повне безумство. Як ти поясниш подібне?

— Ти впевнений стосовно сліду на шиї? Я нічого не бачила. Як ти кажеш, у в’язня був мішок на голові. Ти цілком міг…

— Нафантазувати?

Хлоя зітхнула і промовила:

— Структура мозку постійно змінюється, і в деяких стре­сових ситуаціях трапляється так, що свідомість моделює спогади, щоб вони вписувались у дійсність і змушували тебе сліпо вірити в них. Я пережила це з розп’яттями. Ти пройшов багато випробувань цими днями, це була виснажлива суміш вигадки й реальності. Усе це, напевно, затуманило твою свідомість. Спогад про твій сон міг з часом змінитися,