Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Ти, дивлюся, нічого не боїшся, – відкинувшись до спинки стільця, помітив Андрій Михайлович, – Думаєш, зійде з рук свавілля? 

– Свавілля – це поява вашої зграї у моєму місті. 

– Я так розумію, співпрацювати не збираєшся? – постукавши ручкою по стільниці, втомлено зітхнув чоловік.

– У вас на мене нічого немає, навіщо співпрацювати.

– Тобто те, що тебе взяли у розгромленому борделі з горою трупів, нічого не означає? – підскочивши, загорлав Одинцов, – Ти, трясця твоїй матері, зовсім очманів! Я тебе засаджу так, що до кінця днів світла білого не побачиш!

– Давайте, без загроз, – байдуже спостерігаючи за психами генерала, обізвався Кирило, – Приїде мій адвокат, поговоримо.

– Та я тебе… – розсікаючи кулаком повітря, чоловік швидко пройшов до дверей. Висунувшись, покликав охорону: – Заберіть його звідси!

Коли з'явився конвоїр Рощин добровільно підставив руки для наручників. Посміхаючись на всі тридцять два, з виглядом царя, не інакше, пройшов під здивованими поглядами до місця свого тимчасового ув'язнення – сирої та брудної камери. Обставини складалися так, що Кирилові б нервувати, злитися, але чомусь було смішно. Відмовлявся усвідомлювати масштаби проблем. Може, носом чув, що не простий генерал попався, що з ним можна й треба воювати – запросто виграє нелегкий бій. У правдивості власного передчуття вдалося переконатися досить швидко.

Замість адвоката прибув Калачов. Враховуючи їхнє становище у місті, перешкоджати зустрічі ніхто не став. А Тимур, молодець, попрацював на славу. За кілька годин нарив таку бомбу, що притулок годі й шукати: рвоне і нікого не побереже.

– Коротше, вітаю: ми або в повному лайні, або шоколаді, – одразу спантеличив Тимур, – Наш столичний генерал – рідний батько твоєї шльондри.

– З цього місця докладніше. Як так сталося, що він з'явився тільки зараз?

Нахмурившись, Кирило подумки складав два плюс два. За шльондру Калачу варто було б врізати: негоже його, Рощина, жінку так називати, та наразі не до того. Стало зрозуміло, звідки йому прізвище здалося знайомим. Це ж треба! Пригрів під боком дівчину, насолоджуючись тілом і красою, геть-чисто забувши про походження. 

– Одинцов, відомий на прізвисько Вотан, – новий керівник відомства по боротьбі з організованою злочинністю, – почав розповідь Тимур, – Пам'ятаєш, після вбивства Гришка, я зв'язувався з Коробовим, пробивав ситуацію. За кілька днів у них там теж переворот розпочався. Зміна влади не пройшла даремно, чиновники копнули глибше і довідалися, що наш спільний знайомий підполковник нечистий на руку, як і його начальство. Викликали з-за кордону Одинцова, а він, виявляється, не простий такий дядько – двадцять із лишком років у Європі в розвідці служив. Говорять, чесний, принциповий, грошима його не візьмеш. 

– Вже зрозумів, – скривився Кирило, – Він хоч знає про дочку рідну?

– Тут незрозуміло, – постукав пальцями по столу співрозмовник, – Начебто по молодості залишив її з дружиною. Підтримували зв'язок чи ні – біс його знає. Навряд чи. Інакше давно Сизого з Інанною до стінки притиснув би. Ну або ж дядько страждає особливою витонченою формою садизму, допускаючи, щоб доньку кілька років поспіль трахали всі, кому не ліньки. 

Розкотистий сміх Тимура прозвучав тісною кімнатою для побачень, відбиваючись луною. У такій безглуздій і неприємній ситуації знайшов привід зловтішатися.

– Цікава історія. Ти впевнений, що вони, правда, родичі?

– Ображаєш! – посерйознішавши, обурився товариш, – Хоч із новою владою у СБУ у нас підв'язок майже не залишилося, наближені люди готові за грошики злити що завгодно. 

Кивнувши, Кирило задумався, як краще скористатися отриманою інформацією. Гарантій, що Одинцов через стільки років раптом загорівся полум'яною батьківською любов'ю до Маргарити не було. Тим більше не варто розраховувати, що в ім'я родинних зв'язків допоможе дочірньому коханцю, та спробувати варто. Втрачати Рощину нічого. Королева, яка ще вчора була прекрасним доповненням і способом скрасити дозвілля, сьогодні стала його єдиним козирем, котрий гріх не випробувати.

– Де Марґо? – порушивши мовчанку, холодно поцікавився Кирило.

– На квартирі, де їй ще бути. 

– Вивези її якомога далі, – підводячись, показуючи, що розмова закінчена, наказав Рощин, – Сховай, щоб ні генерал, ні хтось ще не зміг її знайти. 

– Буде зроблено, – услід гукнув Тимур.

Кирило не чув. У слухняності Калачова і без словесної згоди певен. Його хвилювала майбутня зустріч з Одинцовим. Подумки складав ходи нової гри, де обов'язково потрібно вийти переможцем, інакше позбудеться всього. Тут або пан, або пропав, іншого не дано. Впевненість у своїх силах незабаром зміцніла. Варто було вивести Одинцова на маленьку відвертість, як усе стало на місця, пазли склалися докупи, Рощин зрозумів на що і як треба тиснути. 

Після зустрічі з Тимуром Рощина знову привели на допит. Схоже, не одному йому не терпілося якнайшвидше вийти на волю, але й генерал жадав забратися з їхньої глушини до столиці. Одинцов давив наполегливістю, задавав вже відомі питання та усім своїм виглядом показував бажання запроторити Кирила за ґрати. Останній випад у свій бік зустрічав мовчанням, доки Вотан не спитав: