Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

– Пару років заліпи йому і досить, – сказав Гуняєв. – Жалко хлопця, – зітхнув він і підвів очі до неба, – усе ж таки фронтовик.

Слідчий Плешаков прийняв справу і для проформи зробив запит у відповідні інстанції з приводу Чонкінового минулого. І от уявіть собі, дорогий, шановний, терпеливий читачу, все повторилося, що було раніше. Запит ходив по інстанціях і адресах, якісь там безликі і безшумні люди з гусячою ходою носили його в теках по коридорах і кабінетах, після чого зазирали в архівні каталоги і писали свої резюме. Відносно швидко запит став звітом про оперативну перевірку, в результаті якої встановлено, що Чонкін-Голіцин Іван Васильович, 1919 року народження, росіянин, безпартійний і неодружений, колишній рядовий військової частини 249814, у 1941 році притягався до кримінальної відповідальності за дезертирство, зраду Батьківщини, збройний розбій, спробу відторгнути й передати ворогу частину радянської території і оголосити себе царем. Був засуджений, але, користуючись безладдям військового часу, якимось чином уникнув покарання.

Ну звичайно, коли все це сталося, дрібні співробітники Тих Кому Слід зрозуміли, що впіймали занадто велику птицю, щоб самим вирішувати її долю. А особисто полковник Гуняєв подумав, що, цілком можливо, тут йому і засвітився шанс стати заздалегідь генералом. Тому він розписав цю справу якнайкращим чином, використавши все своє літературне обдарування, а воно в нього було (потай від співслужбовців він пописував віршики, і дуже навіть непогані, про батьківщину, природу, любов до домашніх тварин і згодом став членом Спілки письменників СРСР). Оформивши справу, Гуняєв відправив її нагору, а верхні люди передали справу тим, хто іще вище, і нарешті справа піднеслася високо-високо й досягла найголовнішої людини із Тих Кому Слід, а саме до того ж таки Лаврентія Павловича Берії.

Уявімо собі, що літнього сонячного ранку Лаврентій Павлович прокинувся після чудової ночі, проведеної з прекрасною незнайомкою, що її упіймали його ад’ютанти на вулиці Горького. Незнайомка спершу, не розібравши, в чому справа, плакала і просилась: ой, дядечку, відпусти, мене мамка лаятиме, а потім, коли зрозуміла, хто цей дядечко, зайшлася в дикому екстазі і під час сексу кричала: «Ой, хто ж мене дере! Люсьці розкажу, не повірить!» Йому ці вигуки дуже сподобалися, він сміявся. Але вранці, видавши їй двадцять п’ять карбованців із власного гаманця (він був людиною чесною і казенні гроші на особисті потреби не тратив), попередив: «Розкажеш Люсьці, пропадеш, і мамка не взнає, де могилка твоя». Після чого прийняв холодний душ, закутався в шовковий халат і сів снідати.

Сніданок його був скромний, складався з апельсинового соку, рисової кашки з медальйончиками з найніжнішого м’яса. Подавала йому їжу його домоуправша, щось на кшталт дворецького у спідниці. Перш ніж потрапити на цю посаду, Капуля, так називав її Лаврентій Павлович, піддалася дуже жорсткій і детальній перевірці. Спеціальні служби виясняли, хто були її мама з татком, бабусі й дідусі, чи не була вона під судом, у полоні, на окупованій території, чи не стояла на психіатричному обліку, чи не має родичів за кордоном. На все вона дала вичерпні відповіді, надала необхідні довідки, доказала свій довоєнний стаж в системі Тих Кому Слід і врешті-решт стала найдовіренішою особою в обслузі Лаврентія Павловича. Вона у нього була і секретар, і домуправша, і офіціантка, а час від часу виконувала особисті завдання хазяїна агентурного характеру. І, мабуть, з живих людей ніхто на світі, крім глави американської розвідки містера Алена Даллеса і, звісно, автора цих рядків, до пори до часу не знав, що під іменем Капітоліни Горячевої ховалася закореніла шпигунка, колись німецька (Курт), а тепер американська, Каталіна фон Хайс.

За сніданком Лаврентій Павлович прочитав свіжий номер газети «Правда», далі проглянув декілька протоколів допитів, це чтиво приносило йому величезне задоволення. Особливо захоплювали його зізнання крупних партійних і державних діячів, осіб колись тлустих, самовдоволених і зверхніх, а тепер нікчемних і жалюгідних, які квапливо зізнавалися в тому, що вони шкодили державі, готували замах на товариша Сталіна та інших членів радянського керівництва, виводили з ладу різні механізми, отруювали криниці і ховали в дуплах дерев чи сміттєвих баках мікроплівки зі шпигунськими донесеннями своїм заокеанським хазяям. Читаючи подібні протоколи, Лаврентій Павлович легко уявляв собі, як добувались такі зізнання, і від цього уявлення йому ставало тепло на душі. У таких випадках він часто і безгучно сміявся, а Каталіна фон Хайс зазирала через його плече в читаний текст і також тихо сміялася, радіючи тому, що комуністи ловко знищують самих себе.

Споживання їжі і читання переривалось телефонними дзвінками. Крім інших, йому телефонував глава держави Михайло Іванович Калінін. Формально і згідно з Конституцією держави Михайло Іванович був у цій державі найвищою посадовою особою і міг кого завгодно поставити на високу посаду, змістити з неї, нагородити, стратити чи помилувати. Формально він міг зняти з поста навіть самого Сталіна чи позбавити його звання генералісимуса. Насправді ж Михайло Іванович був найбезправнішою людиною і навіть власну дружину не міг захистити від арешту. Але дозволяв собі просити за неї і зараз звертався з уклінним проханням:

– Лавруша, дорогий, будь-ласка, звільни її. Ти ж знаєш, вона ні в чому не винна.

– Міша, – відповідав йому Лаврентій Павлович, – ти ж глава держави, а не якийсь маленький темний чоловік. Ти ж знаєш, що в нас нікого ні за що не саджають. Ти розумієш, що ради тебе я б пішов на багато що. Я, Міша, дуже добра людина, у мене, можеш запитати в моєї дружини, м’яке серце. Але коли, Міша, мова заходить про ворогів народу, воно у мене стає дуже твердим. І тобі, Міша, раджу не прохати за ворогів народу, який довірив тобі найвищу посаду в нашій державі.

Доки він розмовляв з главою держави, йменованим у народі всесоюзним старостою, а серед своїх соратників просто Цапом за відповідний фасон бороди, Капуля сповістила йому на вушко, що викликаний ним чоловік очікує за дверима. Повісивши слухавку, Лаврентій Павлович звелів запросити цього чоловіка і при появі того інстинктивно зірвався на ноги, тому що увійшов Йосип Віссаріонович Сталін, щоправда, дуже незвично одягнутий. Не в напіввійськовому френчі, не в маршальському кітелі, а в дорогому двобортному костюмі з галстуком, якого Йосип Віссаріонович зроду не носив.

Тут треба б нам зробити відбивку і згідно з правилами контрапункту перемкнутися на щось інше. Відволікти увагу читача, дати йому помучитися у здогадках, для чого саме явився Йосип Віссаріонович до Лаврентія Павловича рано-вранці, хоча, як відомо, так рано він ніколи не вставав. Усі знали,