Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

– Ну, гаразд, гаразд, – удовольнився Йосип Віссаріонович. – За що я тебе поважаю, Лаврентію, так це за скромність. У тебе є щось мені доповісти чи ти просто так приїхав подивитися на мої троянди? Якщо подивитися на троянди, то ти їх уже побачив, понюхав і можеш їхати, а якщо є справа, то доповідай.

Лаврентій Павлович доповів. Про різні поточні справи, як дрібні, так і крупні. Серед крупних були донесення розвідки про те, що американці випробували в пустелі Невада якусь дуже велику бомбу. Про можливе застосування її у війні з Японією. Лаврентій Павлович показав Йосипу Віссаріоновичу шифровки, отримані від розвідників, і записку академіка Курчатова, в якій отримані відомості оцінювалися як достовірні, а наміри Сполучених Штатів як дуже серйозні. Курчатов нагадував Сталіну, що атомна бомба, як уже не раз доповідалось, дуже перспективна зброя, вона буде мати ні з чим не зрівнянну руйнівну силу, і в майбутній війні переможе той, у кого буде така зброя. Йосип Віссаріонович важко зітхнув. Він про цю бомбу вже чув, і навіть не один раз, але до чуток про неї ставився з недовірою, тепер він у неї дуже повірив і засмутився. У найближчі дні він збирався відправитися на конференцію глав урядів держав-переможниць і мав намір вимагати дещо від Гаррі Трумена й Уїнстона Черчилля, але якщо в американців дійсно є така страшна бомба і вона покаже себе саме так, як планується, ультимативність тону доведеться дещо применшити.

– Противна ти людина, Лаврентію! – з почуттям сказав Йосип Віссаріонович. – Що ти мені завжди розповідаєш якісь речі, від яких на душі стає важко? Невже в твоєму роздутому портфелі немає нічого, крім різної бридоти?

– А ось якраз і є! – бадьоро сказав Лаврентій Павлович. – Є, дорогий мій товаришу Кобо, дуже навіть є. – Він засунув руку в портфель, витяг синю тоненьку течку. – Пам’ятаєш, у початковий період війни у нас пройшла справа князя Голіцина? Його тоді заарештували і присудили до розстрілу.

– Ну? – вичікувально запитав Сталін.

– Так ось, виявилося, що вирок не було виконано і князю вдалося уникнути справедливого покарання. Однак мої люди про нього не забували, шукали його всю війну і ось виявили, уяви собі, Кобо, в постелі німецької повії.

Йосип Віссаріонович зрізав одну троянду, повернувся і протягнув її Лаврентію Паловичу:

– Ось, візьми. Це тобі. За відмінну службу.

Лаврентій Павлович зрозумів, що це насмішка, але все-таки сказав:

– Спасибі, Кобо, що ти так високо цінуєш мої скромні зусилля.

– Як же не цінувати, – сказав Йосип Віссаріонович. – Одну й ту ж людину чекісти ловлять по кілька разів і щоразу варганять із цього справу, і щоразу отримують за це посади, звання й ордени. Причому я цілковито упевнений, що справа, звичайно, дуже добре висмоктана із пальця, наспіх збита іржавими цвяхами і квапливо зшита білими нитками. Але тепер я тобі цього Голіцина не віддам. Він мені тепер потрібен для іншого діла.

– Для якого, якщо не секрет? – запитав Лаврентій Павлович.

– Від тебе не буду приховувати, – сказав Йосип Віссаріонович. – Мені доповідну передали з приводу російської еміграції. Серед емігрантів, і особливо в середовищі колишніх гордих фамілій, у зв’язку з нашою перемогою виникли дуже серйозні такі, я б сказав, патріотичні настрої. За час війни патріотичний дух емігрантів дуже піднявся, але в нас є деякі люди, деякі, я б навіть сказав, можливо, вороги народу, які згодні служити великій державі навіть на других ролях, лише б якомога більше їй нашкодити. І ці ось самі, можливо, розумієш, вороги народу, можливо, заслужили, щоб з ними поводились ось так.

Йосип Віссаріонович зробив різкий рух рукою. Ножиці зблиснули на сонці. Лаврентій Павлович відчув, що його ніс затиснутий між двома лезами. Але акуратно затиснутий і поки що не порізаний.

– Ти знаєш, – сумно сказав Йосип Віссаріонович, не забираючи ножиць, – я б дуже хотів, якби, звичайно, це було можливо, щоб цей ось самий князь був у мене завтра ось на цьому, приміром, місці і в цей самий час. Як ти думаєш, можна це чи ж ніяк неможливо?

Лаврентій Павлович боявся поворухнутися, але відповідати все ж таки треба було.

– Завтра? – запитав він, помітно гундосячи. – За добу? З Німеччини?

– Ти гадаєш, це буде не дуже можливо? – запитав Йосип Віссаріонович.

Ножиці, на щастя не дуже гострі, при цьому стиснули ніс сильніше, і Лаврентію Павловичу довелося для дихання відкрити рота.

– Це… – сказав він залиплим язиком. – Це… Я гадаю, це буде можливо.

– Ти так гадаєш? – Йосип Віссаріонович розтиснув ножиці й опустив. – Я також так гадаю, що це можливо, і я також знаю, що для такого друга, як ти, нема нічого неможливого. І я гадаю, що як хороший друг ти зумієш для мене зробити навіть неможливе.

– Дорогий Кобо! – схвильовано відповів Лаврентій Павлович і, роблячи вигляд, що поправляє пенсне, помацав мізинцем спочатку одну ніздрю, а за нею другу. – Для тебе я зроблю все, що можливо і неможливо.

– Гаразд, дорогий друже, – по-батьківському потеплів Йосип Віссаріонович. – Тепер у тебе, може, вже все?

– Ні, – завихляв усім тілом Лаврентій Павлович. – Ще є одне маленьке питаннячко, але не знаю, чи варто тебе ним турбувати. Ти знаєш, артист Гога Меловані, який грав тебе в найкращих наших фільмах, весь час працює над собою і стверджує, що може так тебе зіграти, що ніхто не зуміє вас розрізнити.

– Так? – перепитав Сталін. – Ніхто не зуміє нас розрізнити? І що йому для цього потрібно? Може, йому потрібен хороший грим?

Відчувши в його тоні раптову настороженість, Лаврентій Павлович вирішив поки що не викладати основний план використання Меловані для своїх оригінальних цілей і зам’яти це питання. І сказав тільки, що артисту Меловані, як він вважає сам, для того щоб вжитися в образ товариша Сталіна, необхідно створити побутові умови, наближені до умов, підходящих для товариша Сталіна, і тому він просить, чи не можна йому трохи пожити на дачі товариша Сталіна, припустимо, на озері Ріца?

– Вжитися в образ товариша Сталіна? – Сталін зобразив гримасу подиву і став кивати головою вліво-вправо, наче обговорюючи сам із собою різні варіанти. – Товариш Меловані хоче вжитися в образ товариша Сталіна і пожити, як товариш Сталін? А товаришу Сталіну так надокучило жити, як товариш Сталін, що він, можливо, хотів би вжитися в образ товариша Меловані і пожити так само безтурботно, як живе товариш Меловані.

Він кинув ножиці на землю, скинув брезентову рукавицю, дістав з кишені люльку, став її набивати. Набивав довго і мовчки. Дістав сірники. Прикурив. Руки його при цьому