Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

що він не покладаючи рук працював іншого разу до перших півнів, зате і вставав ніяк не раніше полудня. Так чому ж він ні світ ні зоря сам явився до Лаврентія Павловича, а не викликав його до себе? Але ми довго читача мучити не станемо і одразу відкриємо йому нашу інтригу: явився до Лаврентія Павловича особисто не Йосип Віссаріонович Сталін, а Гога, народний артист СРСР Георгій Михайлович Меловані. Цей Меловані був так схожий на товариша Сталіна, що, траплялося, при його появі сам товариш Сталін зривався на ноги, лякаючись, що, можливо, це і є справжній товариш Сталін, а він, справжній товариш Сталін, можливо, і не зовсім справжній товариш Сталін.

Так ось, при появі в їдальні наче б товариша Сталіна Лаврентій Павлович також інстинктивно зірвався на ноги, але, втім, тут же опам’ятався і знову, сполучивши свої в’ялі сідниці зі стільцем, зробив гостеві запрошувальний жест рукою, проказавши при цьому:

– Здраствуй, Гога, гамарджоба, дорогий генацвале, проходь і сідай навпроти мене. Капуля, поклади йому пару котлеток. Пригощайся, дорогий кунак, смакуй. Це гарне м’яско. З молодого, розумієш, ссавця. Вина йому, Капуля, налий, ні, не вина, а зроби йому «Криваву Мері». Це хороший напій, «Кривава Мері» особисто у мене викликає, розумієш, збудження.

Вони випили суміш горілки з томатним соком і закусили ніжними котлетками, що буквально танули в роті. І під час їжі відбулась у них розмова на ламаній грузинській мові, щоб Капа (своя людина, а все ж таки) не зрозуміла, про що річ. Але Капа, звісно, і грузинську мову, і вірменську, а азербайджанську й поготів, знала як свою рідну. Усе, що говорилось, вона, не маючи під рукою кишенькового диктофона (ще не винайшли), запам’ятала дослівно і того ж вечора винесла разом зі сміттям шифровку своєму шефу Алену Даллесу про пропозицію, зроблену Лаврентієм Павловичем Михайлові Георгійовичу.

Пропозиція полягала ось у чому. Товариш Сталін, досягши певного віку, став стомлюватися від покладених на нього численних обов’язків, і йому вже важко бути присутнім скрізь, де його присутність необхідна іноді в один і той самий час. У політбюро ЦК ВКП(б), у Раді міністрів, у Генеральному штабі, у Раді миру, у Комітеті зі Сталінських премій, на всіляких засіданнях, нарадах, планерках і летучках. Так ось, прохання до народного артиста Меловані чи, точніше, цілком секретне партійне доручення: скориставшись виключною подібністю, підміняти іноді товариша Сталіна і виконувати за нього деякі другорядні обов’язки, як, наприклад, сидіти в президіях, стояти на трибуні Мавзолею і бути присутнім при врученні послами вірчих грамот.

Як і очікувалось, Меловані від пропозиції спершу занімів і заойкав:

– Ой! Ой! Лаврентію Павловичу! Та як же я? Я ж, Лаврентію Павловичу, тільки артист. Я можу лицедіяти тільки в театрі чи в кіно. А реально підміняти генія людства на державних заходах як же, як же, Лаврентію Павловичу, я ж, Лаврентію Павловичу, проста людина.

– А товариш Сталін також простий. І Ленін був простий. А ти мало того що артист, ти ще й комуніст і повинен зрозуміти, що пропозиція партії – це наказ. Ти це зрозумів, генацвале?

І генацвале, звичайно, одразу ж зрозумів, але і зі свого боку не упустив моменту висунути прохання. Оскільки йому тепер треба іще краще вжитися в образ товариша Сталіна, він хотів би, щоб йому створили приблизно такі ж побутові умови, як у товариша Сталіна.

При цих словах Лаврентій Павлович злегка поморщився і пробурмотів: «Ах, який ти меркантильний!» Однак пообіцяв, що прохання буде розглянуто.

– Але гляди мені, – попередив Лаврентій Павлович. – Якщо хтось нашу тайну розкриє, я тебе живим у землю зарию.

12

Відпустивши народного артиста, Лаврентій Павлович зібрався після сніданку трохи погойдатися в плетеному кріслі і прочитати ще пару протоколів, а можливо, навіть і подрімати, але тут з’явився посильний з деякими паперами, зазирнувши в які Лаврентій Павлович спочатку здивовано присвиснув, потім сказав по-грузинськи вай-вай, а потім плеснув у долоні. Варто попутно зауважити, що в начальників була така звичка – плескати у долоні. Плеснув у долоні, і одразу чарівним чином перед очима негайно виникає хтось, готовий чого зволите. Тільки-но Лаврентій Павлович плеснув у долоні, як перед ним знову виникла його незамінна домоуправша, несучи в одній руці на дерев’яних плечиках білий чесучевий костюм і кремову сорочку. Швидко одягнувшись, Лаврентій Павлович із товстим портфелем викотився на залитий сонцем ґанок і, затисши портфель між коліньми, знову плеснув у долоні. Тут же до ґанку, шарудячи шинами, підкотив довгий, чорний, блискучий від лаку, як нова калоша, лімузин «ЗІС-101» з червоним прапорцем на капоті. Офіцер охорони ще на ходу вивісився з передніх дверцят і відкрив задні, вихопив портфель із рук Лаврентія Павловича і всунув його до кабіни услід за Лаврентієм Павловичем. Лаврентій Павлович прошмигнув досередини, втягнув за собою портфель, потонув у м’якому сидінні і тихо сказав:

– У Кунцево!

І через півгодини опинився біля металевих зелених воріт з ажурним плетивом згори. Ворота відчинилися, пропустили машину, зачинилися знову, і машина виявилася заблокованою між двома ворітьми – першими і другими – стояла, як баржа в шлюзовій камері. Одразу ж із бокового приміщення з’явилися два офіцери і попросили пасажира вийти з машини, показати документи і пред’явити для огляду портфель. Доки один із них на капоті перебирав уміст портфеля, другий попросив Лаврентія Павловича повернутися обличчям до машини, покласти руки на її верх й якомога ширше розставити ноги, що маршал Берія виконав, не виражаючи найменшого невдоволення, бо це була звична, рутинна процедура. Маршала, як, можливо, ще пам’ятає читач, і раніше так перевіряли, і зараз такій же процедурі піддали. Він був ретельно, але делікатно, без грубощів обмацаний з голови до ніг, особливо під пахвами і в паху, після чого йому було дозволено пройти на територію дачі пішки.

Лаврентій підхопив портфеля й рушив доріжкою, посипаною рожевим гравієм. Учинений огляд, незважаючи на його рутинність, був для нього неприємним, але настрою не зіпсував, а настрій у маршала був вельми хороший, від чого він ішов, наче пританцьовуючи, посмикуючи шиєю і насвистуючи мелодію грузинської пісеньки, яку любив сам, тому що її любив його старший товариш, до якого він зараз прямував. Рожева доріжка спочатку звивалась між високими соснами, потім вибігала на відкриту ділянку перед скромного вигляду дачею, де по обидва боки на окремих клумбах росли півонія, жоржини, гладіолуси і великі білі троянди. Дача була і справді на вигляд скромна, одноповерхова, без зайвих прикрас знадвору і непотрібних розкошів усередині. Нині якийсь новий руський в такій дачі