Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

– Клаус, – поправила Машута.

– Ось видиш, Клаус, – повторив з повагою Жаров. – Нормальний був мужик, на пошті робив. На дівці, глянь, на якій красотці женився. І шо йому ця война, ти думаєш, нужна була? Він же не Гітлєр, а Клаус. Такий самий, як ми з тобою, тіко нємєц. Так його ж тоже погнали за родіну, за Гітлєра, цюрюк і хенде хох. Бачиш, і бабу вдовою зоставив. Ти думаєш, він хотів, щоб його баба зосталась удовою і потім з такими валянками, як ми, сношалась половим образом? Думаєш, вона пішла би з руським під одіялку? Ні, не пішла би. Потому шо ми з тобою, Ваня, неотесані і язик у нас простий, а у них всьо гутен морген, данке шьон, а п’ють сам бачиш чого, і даже не морщаться.

Чонкін стежив за думкою Жарова не надто добросовісно, тому що організм поривав його до інших дій і він не знав, навіщо їх відкладати. Він під столом простягнув руку до Яніни і став промацувати її коліно, прикрите товстою суконною спідницею. Вона коліна не відсунула і руки не скинула, і він зрозумів, що дозволено рухатися далі. Продовжуючи гладити коліно, він став підтягувати спідницю догори, киваючи при цьому Жарову і погоджуючись з усім, чого не вловлював. Залізши нарешті під спідницю, він відчув, що його рука весь час натикається на якісь пристосування для підтримки чогось, і рухався далі, дивуючись складнощам, громіздкості й заплутаності цих пристосувань. Він тільки-но розпочав розпізнавати їх конструктивні особливості, як Яніна сильним рухом вирвала його руку.

– Ти чого? – запитав він ображено й здивовано.

– Не тшеба спішити, – сказала Яніна і потяглась за сигаретою. Затягнувшись, пустила йому просто в ніс клубок диму. Він, не ждавши, закашлявся. Яніна засміялася.

– А чом у тебе зубів нема? – запитав Чонкін.

– Кобила випердовала, – пожартувала вона і, погасивши сигарету, потяглася до нього. Потім він навіть не міг згадати, що та як було. Пам’ятав лише, що вона цілувала його взасос і втягувала його язик крізь дірку між зубами, сама заштовхала його руку собі за пазуху. Потім вони в обнімку качалися по підлозі, і він рвав на ній підв’язки, а вона вищала, сміялась і не сильно, не сердито била його по руках. Вони закотились під стіл, і тут вдалося йому нарешті підім’яти її під себе, і він уже на собі квапливо вивертав ґудзики…

– Почекай, – сказала йому Яніна. – Я скоро пшийду. Хвильку почекай.

Вона вислизнула з-під нього і розтанула в темряві, а він перекинувся на спину, руки за голову заклав і завмер в очікуванні. Спершу за своїм власним диханням не чув нічого, потім розрізнив скрип пружин і голосне цмокання, і сластолюбиві схлипи, мабуть, Машути, і утробне гудіння, напевне, Жарова. Чонкін спаленів і хотів підвестися, щоби піти пошукати Яніну, але, зробивши перший порух, відчув, що йти нікуди не хочеться. «Ладно, – подумав він, – сама прийде». Із цією думкою повернувся він набік, підклав під голову кулак і перемістився в інший простір, у якому були тепле літо, укритий ромашками луг і копиця сіна, зарившися в яку лежали він у солдатському хебе і Нюра в червоному шовковому сарафані. Нюра гладила його голову, цілувала його очі і тихо з посмішкою попрікала його тим, що він її забув і навіть листів не пише, а льотчик пише, і тому вона його полюбила. Він став оправдовуватися, що живе в барлозі, де нема ні паперу, ні чорнила, і букви він деякі забув, як пишуться.

– У барлозі? – перепитала вона. – Давай тоді будемо спати, як ведмеді.

Вона обняла його іще міцніше і стала притискатися до нього усім своїм теплим тілом, і він був близьким до того, щоб заволодіти нею, як це над лугом з’явилися ворожі літаки, вони плинули по небу цілковито безгучно і наче навіть кудись мимо, але він зрозумів, що не мимо вони плинуть, а шукають його і Нюру, і як тільки знайдуть, так одразу ж вивергнуть на них усі свої бомби. І все ж таки бажання оволодіти Нюрою зовсім не пройшло, він обнімав її усе міцніше, але вона його стала відштовхувати, шепочучи йому на вухо, що треба підніматися і тікати, тому що це її льотчик, він їх знайшов, і він їх уб’є. І тут один літак відділився від інших, увійшов у піке і став кидати в них, але не бомби, а табурети і стільці, які, падаючи, розбивалися з жахливим гуркотом. Нюрка вхопила Івана за плечі і стала кричати йому: «Чікін! Чікін!» Він хотів сказати їй, та який же я Чікін, ти шо, Нюра, який же я Чікін, я ж Ванька твій, Чонкін. Але вона все кричала «Чікін! Чікін!», і він розліпив очі і, розціпивши їх, побачив схилене над ним обличчя Льоші Жарова, який кричав йому:

– Чікін, атас, патрулі!

– Чого? – мотав головою Чонкін, намагаючись зрозуміти, де він, що з ним і куди поділася Нюра.

Тимчасом гуркіт продовжувався, але це були не літаки і не літаючі табуретки й стільці, а хтось гатив у двері чобітьми чи, скоріш за все, прикладами.

– Чікін! – іще раз викрикнув у відчаї Жаров і кинувся до вікна. Він ловко впорався зі шпінгалетами, і під ним уже тріщали кущі, як це двері, зірвані з петель, розчахнулися, і військовий патруль (старший лейтенант зі скошеною зачіскою і схожий на Гітлера і два сержанти в касках і з карабінами) вбігли до кімнати.

…Чонкіна доправили на гарнізонну гауптвахту і там, у загальній камері, де, крім нього, набралося ще чоловік з п’ятнадцять, він чекав присуду. Камера була маленька, волога, стіни її, як годиться, були вкриті різними написами, розбірливими й нерозбірливими, до того ж двома мовами – німецькою і російською. Написи, як і в не забутій Чонкіним долговській тюрмі, були різні: віршовані, прозаїчні, сентиментальні, філософські, абиякі. Деякі люди просто підписувалися, інші означали місця свого походження (Ленінград, Куйбишев, Челябінськ). Одні дивували Чонкіна більше, інші менше, але понад усе його вразив уже двічі бачений ним підпис все того ж Ку-чи Пузякова, начертаний знову тим самим пишучим матеріалом і цього разу також на стелі.

Доки наш герой розглядає цей підпис, що супроводжує його все життя, доки він розмірковує про властивості використаного для нього пишучого матеріалу, перенесімося в іншу географічну точку і познайомимося з іншими людьми, які поки що не мають жодного відношення до Чонкіна.

Улітку професор Вович, особистий лікар товариша Сталіна, вивозив свою сім’ю на дачу в Малаховку, але сам там