Українська література » » Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

---
Читаємо онлайн Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович
подала пухку руку і сказала:

– Яніна. Єстем полька. Розуміш?

Вона міцно потисла йому руку, зазирнула в очі, чим у Чонкіні одразу ж пробудила надії. Він згадав, як той самий старший сержант Кисіль читав йому записи зі свого альбому з трактуванням знаків, що їх подає жінка при зустрічі з мужчиною: «Тисне руку – любить, міцно тисне – міцно любить, міцно тисне і дивиться в очі – готова негайно подарувати свої пестощі».

Яніна виявилася діжею не діжею, а потриматися було за що. Великі перса випирали із кофтини, і сідниця була спокусливих розмірів. Взагалі, усе в неї було на місці, не рахуючи чотирьох верхніх передніх зубів, яких на місці не було. Вона це пам’ятала, намагалася не сміятися, а якщо не стримувалася, прикривала рота долонею.

Чонкін поставив на стіл чайник та інші принесені ним припаси. Жаров також випорожнив пазуху і вивалив на стіл буханку житнього хліба, банку сардин, шмат сала і чотири коробки американських сигарет із намальованим на них верблюдом.

– Матка боска! – ахнула Яніна і ухопилась за сигарети. Льоша чиркнув запальничкою.

– Цо ти такий блядий? – запитала вона, прикурюючи.

– Хто? – в свою чергу запитав Льоша і підморгнув Чонкіну. – Я не блядий. Це ти блядая.

– Ай! Ай! – похитала головою Яніна. – Мисліш, я не розумлю, цо по-вашему бляда то ест курва?

– Розумієш? – знітився Льоша. – Та це я так, для жарту. Ти кажеш, я блідий, а я, значить, кажу, ти блядая. Для жарту, січеш? А не для жарту я би не став. Ти шо! Та хіба став би! Та ніколи! Віриш мені?

– То нічого, – змахнула рукою Яніна. – Курва, курва і єст.

Доки Чонкін відкривав німецьким складаним ножиком консерви, Льоша рюмки зі столу прибрав як зайві, а келихи став наповнювати гідрашкою.

– Бачиш, – сказав він Чонкіну, – живуть вони тут одні. Господарі-багачі втекли, а нашим-то дівкам куди втікати? Ось і зостались. Так їх тут одного разу наші просто у дворі цілою ротою обох насильничати стали. А я якраз патрулем був з майором Казаковим. Ми тут по вулиці йдемо, почули якийсь шум, через огорожу глянули, а вони Машуту до дошки прив’язали, під дошку колоду підклали, один сержант ногою хитає, а другий, єфрейтор, наярює. А я як глянув, у мене унутрі всьо закипіло. Тому шо я все понімаю, ми всі за войну оголодали, на женське тіло жадні, но ти ж попроси по-человецьки, їй тоже треба того самого, вона тобі завсігда дасть, не відкаже, а відкаже, так дасть друга! Так ні, треба обязатєльно шоб через силу. А я як побачив, як автомат зірву, майор: ти шо, ти шо, ходім звідсіля, ми нічого не бачили. А я його прикладом одіпхнув, та як дам очірідь поверх голів, той сержант, которий доску хитав, схопився було за пістолєт, а я йому: застрелю, кажу, сука, так він – повіриш? – і пістолєта кинув, позорнік, і біг прижками, як козьол. Ні, я тобі шо скажу: я лічно, сам видиш, не проти того, шоб туда-сюда, но можна ж по-хорошому, так же ж? Га, Машута, ти як про все це думаєш?

– Гут, гут, – озвалася Машута.

Сіли до столу. Льоша з Машутою навпроти Чонкіна, а Яніна поряд по ліву руку. Чонкін боязко і з недовірою позирав на посуд і придивлявся, що робитимуть газдині. Може, це комусь видасться дивним, але він у житті жодного разу не їв виделкою і не був певен, що вона навіщось потрібна. Йому цілком вистачало й ложки, але і її іншим разом нормальної не було. Ложки всілякі – дерев’яні, олов’яні, алюмінієві – часто були без ручок, так що, користуючись ними, доводилося вмочати пальці в капусняк чи в кашу. І за келихами, які зараз наповнював Льоша, також Чонкін не бачив ніяких переваг перед алюмінієвою квартою. Вона міцно стоїть на столі, має ручку, не розіб’ється.

– Ну так шо ж, значить, вип’єм? – запропонував Льоша і підняв келих. Машута взяла свій келих, подивилася його на світло, понюхала, поморщилась.

– Вас іст ес?

– Не бійся, – заспокоїв Льоша, – не отравишся. Русіш лікеріш. Солодкий, смачний. – Він відсьорбнув, поцмокав губами, показуючи, як смачно, долив до країв і підняв келих для тоста.

– Ну, дівки, будем здорові, як корови! Есен, трінкен, кумсен, бумсен. Гут?

– Гут, – знову погодилась Машута. Вона сказала по-німецьки декілька слів Яніні, і обидві засміялись в передчутті обіцяного.

Скуштувавши принесеного напою, Машута скривилася і зиркнула на Яніну. Та відпила ковток і також відсунула.

– Чого це, дівки, не наравиця? – стурбувався Льоша.

Машута, не відповівши, пішла в сусіднє приміщення і повернулася з зеленою шорсткою пляшкою і штопором, простягла те і друге Льоші:

– Мах хауф!

Перед тим як відкоркувати, Жаров підніс пляшку до світла, став роздивлятися.

– Іван, – запитав він, – ти по-німецькому читаєш?

– Я? – здивувався Іван.

– Ну понятно, – сказав Льоша. – А я трохи кумекаю. У них багато букв таких самих, як у нас. Ось це, бачиш, «м», тоже, як наше, і «о»… Мосьол.

– Мозель, – сказала Машута.

– Ага, Мозель, – погодився Жаров. – Одна тисяча дев’ятсот двадцять другого року, і до цих пір не випили.

Доки він відкорковував пляшку, Яніна поміняла келихи. Льоша розлив вино, покуштував і став плюватися.

– Треба ж, така дрянь! Дівки, ви чого? Невжель це будете тринкать? У нас же солодке, а цим тіко клопів морити! – Чонкіну також вино не сподобалось, вирішили, що мужчини зостаються зі своїм лікером, а дівчата, раз у них такий смак, нехай п’ють бурду.

Випили іще, закусили. Виделку Чонкін тримав як держално совкової лопати, але, допомагаючи собі пальцем лівої руки, справлявся.

Жаров, коли йому вдарило в голову, вирішив прикрасити побачення бесідою на загальні теми.

– Ось, дівки, – розпочав він, наливаючи чергову порцію, – така вона наша жізнь. Має багато, так сказать, туди-сюди поворотов. Война пройшла звєрска, а задля чого і за шо? У нас замполіт каже, ми, каже, хлопці, не за родіну-Сталіна воювали, а за Росію, за свободу і за лучшую жізнь. Таку, шоб войни більш ніколи не було і шоб люди трудились, гроші заробляли і купували собі що-небудь з вєщєй. Ботінки там, польти, шапки і вопще. І шоб мужчини і женщини один на одному женилися і разом жили зі своїми дітьми, а в дальнєйшому времені – з онуками. Коли война, так це ж ти шо? Слиш, Вань, – повернувся він до Чонкіна, – у Машутки то чоловік же був, так він на фронті погибши. Машут, як його звали-то, твойого мужика?

– Ві бітте? – перепитала Машута.

– Твой ман, – сказав Жаров. – Мужик твій. Як його наме?

Відгуки про книгу Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: