Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Бабі відштовхнула його ліктем, вивільнилася й побігла.

— Гей, ну що це за манери?

Степ додав швидкості й скоро знову її наздогнав.

— Ти що, хочеш до самого дому пішки йти? До речі, а де ти живеш? Далеко? Ага, я зрозумів, ти хочеш схуднути. Так, справді, маєш рацію, це було зовсім нелегко — нести тебе на руках у душ.

Він об’їхав її, усміхаючись.

— І зрештою, якщо ми з тобою будемо робити інші речі, тобі краще скинути пару кілограмчиків, я ж не можу щодня так трудитися, га? Атож, я вже тебе розкусив. Ти з тих, кому подобається бути зверху, правильно? Тоді точно маєш схуднути, бо інакше ти мене розчавиш.

Бабі не витримала. Схопила пляшку, що стирчала зі смітника, прикріпленого до стовпа, і пожбурила в нього, намагаючись поцілити. Степ рвучко загальмував і відхилився. Пляшка пролетіла близько над його головою, а мотоцикл заглух і почав завалюватись набік. Степ із силою смикнув за кермо, зупинивши його ще до того, як він торкнувся б землі. Бабі побігла швидше. Степ згаяв трохи часу, щоб знову завести мотоцикл, йому зсунулася кнопка RUN/OFF.

З бокової вулички саме в цей момент виїхав якийсь жлоб на «Гольфі» старої моделі. Фальшиві написи на боках кричали про «турбо», якого насправді не було. Позаду, як завжди, два пластикові кролики марно намагалися розмножитися. Жлоб побачив Бабі, що бігла сама. Під’їхав до неї.

— Гей, красуне, хочеш, підвезу?

— Гей, бридкий гівнюче, хочеш, розіб’ю тобі пику?

Тип зиркнув на Степа, який раптово вигулькнув між ними. Зрозумів, що тут швидше дістанеш прочухана, аніж дівку. Поїхав геть, хитаючи головою ніби на знак обурення. Підняв праву руку, напускаючи на себе бозна-який поважний вид. Хотів здаватися вищим за цю ситуацію. Що завгодно — тільки б не визнати, що дав маху. Степ глянув йому вслід, потім обігнав Бабі й перетнув їй дорогу.

— Годі, залізай.

Вона спробувала його обійти. Степ притиснув її до стіни. Бабі спробувала пройти позаду. Степ ухопив її за олімпійку.

— Я сказав: сідай!

Сердито потягнув її до себе. Бабі перелякано відсахнулася. Він поглянув у ці блакитні очі, ясні й глибокі, що злякано дивились на нього. Повільно відпустив її, потім усміхнувся.

— Ну ж бо, я проведу тебе додому, бо інакше вийде, що я сьогодні пересварюся з половиною світу.

Мовчки, не кажучи нічого, крім своєї адреси, сіла позад нього. Мотоцикл рвонув з місця. Бабі відкинуло назад. Інстинктивно обійняла його. Її руки проти волі опинилися під його курткою, напнутою вітром. Його шкіра була свіжою, тіло — гарячим посеред холоду ночі. Бабі відчула, як під її пальцями перекочуються скульптурні м’язи. Вони ідеально вигравали при кожному найменшому русі. Вітер пробігав по її щоках, мокре волосся закручувалося вихорами в повітрі. Мотоцикл нахилився, вона обійняла його ще міцніше і заплющила очі. Серце її почало битися дужче. Вона спитала себе, чи причиною був тільки страх. Почула шум машин. Вони виїхали на більшу дорогу, тут було не так холодно; вона вмостилася щокою на його спині, заколисуючись цими підйомами та спусками, цим потужним ревінням, яке чула під собою. Нахилилася разом із ним, не опираючись, а потім — знову вгору, відчуваючи більше вітру. Вони мчали все швидше, проскакуючи між машинами, перемикаючи передачі — угору, далі вгору, узвозом. І більше нічого. Тиша.

— Авжеж, я провів би так цілу ніч, ні, навіть пішов би далі, вглиб, не знаю, може, знайшов би інші пози!

Бабі розплющила очі й упізнала замкнені магазини довкола, ті самі, що вона бачила щодня ось уже шість років, відколи переїхала сюди. Злізла з мотоцикла. Степ глибоко видихнув.

— Слава Богу, ти мене мало не роздушила.

— Вибач, я налякалась, я ще ніколи не їздила ззаду на мотоциклі!

— Завжди буває перший раз, у всьому.

Степ усміхнувся.

— До речі, я сподіваюся, що…

У цю мить біля них загальмував «мерседес». Рафаелла вискочила з машини. Вона не йняла віри своїм очам.

— Бабі, я тобі тисячу разів казала, що не хочу, аби ти їздила ззаду на мотоциклах. І чого це у тебе мокре волосся?

— Але… насправді…

— Синьйоро, зачекайте, я поясню. Я не хотів її підвозити, правда? Скажи своїй матері, що я не хотів. Однак вона дуже наполягала… А все тому, що її кавалер на прегарній, але дуже побитій «BMW» просто втік.

— Як це втік?

— Так, і залишив її на дорозі! Подумайте тільки, який тип!

— Абсурд якийсь.

— Власне! Але я йому вичитав за це, еге ж, синьйоро, я йому дорікнув за це, не хвилюйтеся.

Степ глянув на Бабі.

— Правда ж, Бабі?

Потім так, щоб почула тільки вона:

— Мені подобається твоє ім’я.

— Мамо, слухай, облиш, га? Ми потім про це поговоримо.

Клавдіо відкрив автоматичне віконечко.

— Привіт, Бабі.

— Привіт, тату.

Степ також привітався.

— Добрий вечір!

Його смішили ці дивні сімейні збори.

Рафаелла ж була зовсім не налаштована на жарти.

— Чому ти як опудало? Де моя сукня від Валентино?

Бабі підняла руку, показуючи целофановий пакет.

— Ось тут.

— А твоя сестра? Я можу дізнатися, де ти її залишила?

У цей момент під’їхала і Даніела. Вийшла з машини разом із Паломбі, який її супроводжував.

— Привіт, ма…

Не встигла закінчити фразу. Рафаелла вліпила їй ляща.

— Так ти знатимеш, як повертатися без сестри.

— Мамо, ти не знаєш, що трапилося. Прийшли непрохані і…

— Замовкни!

Даніела мовчки потерла щоку. Паломбі, виконуючи наказ Рафаелли, сів у машину й поїхав.

Степ завів мотоцикл. Підійшов до Бабі.

— Тепер я розумію, чому в тебе такий характерець. Це не твоя провина, це спадкове.

Потім перемкнув на першу і з зухвалим «до побачення» розчинився в темряві.

Бабі та Даніела сіли в машину. «Мерседес» заїхав до житлового комплексу. Фьоре розважився набагато більше, спостерігаючи події останніх п’яти хвилин, аніж продивившись усі програми «Фантастико»26. Пізніше, коли вони роздягалися, Даніела вибачилася перед сестрою за розірвану спідницю, яку та їй позичила.

— Це все Паломбі, він мене цілував!

Але її гордість тут-таки була притамована в зародку через ще один дзвінкий ляпас. Коли розкриваєш душу сестрі, треба спочатку переконатися, що батьки вже лягли. Рафаелла через нерви ніяк не могла заснути. Того вечора багато хто погано спав. Хтось провів ніч у лікарні, комусь снилися жахи. Серед останніх був Кіко Бранделлі. Він обміркував усі можливі рішення: кинути