Українська література » » Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

---
Читаємо онлайн Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
відкриваю електричний сейф і вішаю на місце ключ. Потім ми замикаємо за собою двері. Він веде мене до хвіртки в огорожі, що виходить на Сванекеґаде. Вона відчинена. Коли ми проходимо через неї, він нахиляється над замком, і той клацає.

Його машина стоїть на наступній вулиці. Мені доводиться підтримувати його однією рукою. Другою я тримаю пакет для сміття, наповнений іншими пакетами для сміття. Поліцейська патрульна машина повільно проїжджає повз нас. Але не зупиняється. Так багато всього можна побачити на вулицях о цій порі. Повинні ж люди мати змогу проводити час так, як їм подобається.

Він розповідав мені, що намагається віддати свою машину до музею старих автомобілів. Це «Морріс 1000» 1961 року. Так він мені сказав. З червоними шкіряними сидіннями, відкидним верхом і дерев’яною приладовою дошкою.

— Я не можу вести машину, — каже він.

— А я не маю прав.

— Але ти що-небудь колись водила?

— Гусеничні всюдиходи по полярному льоду.

Він все ж таки не хоче наражати свій «морріс» на такий ризик. Тому він веде машину сам. За кермом для його великого тіла мало місця. У даху багато щілин, і ми страшенно мерзнемо. Я шкодую про те, що йому не вдалося віддати машину до музею вже давним-давно.

Температура впала — тепер уже не близько нуля, а справжній мороз, і, коли ми їдемо додому, починає йти сніг. Це qanik — дрібні, схожі на порошок сніжинки.

Найнебезпечніші лавини — це лавини порошкоподібного снігу. Їх викликають незначні енергетичні імпульси, наприклад гучний звук. Вони мають порівняно малу масу, але рухаються зі швидкістю двісті кілометрів на годину, створюючи за собою фатальний вакуум. Траплялося, що порошкоподібні лавини висмоктували легені з тіла людини.

У зменшеному розмірі саме такі лавини почали рухатися по крутому, гладкому дахові, звідки впав Ісайя і на який я змушую себе дивитися. Одна з тих речей, яких навчає сніг, — це те, що великі сили і катастрофи в зменшеному вигляді завжди є в буденному житті. Не минало жодного дня мого свідомого життя, щоб я не дивувалася з того, як погано данці і гренландці розуміють одне одного. Звичайно ж, найгірше гренландцям. Канатохідцю навряд чи піде на користь, що його не розуміє той, хто тримає канат. А життя inuit у цьому віці було ходінням по канату, який з одного боку був прикріплений до країни, де найбільш важкі для мешкання умови і найсуворіший та найнестійкіший клімат у світі, а з іншого — до данської адміністрації.

Це коли дивитися загальним планом. А коли подивитися зблизька, то я прожила поверхом вище механіка півтора року і багато разів з ним говорила, і він лагодив дзвінок на моїх дверях і мій велосипед, а я допомагала йому перевірити листа до житлового кооперативу щодо орфографічних помилок, їх було приблизно двадцять на двадцять вісім слів. Він страждає на дисграфію.

Нам треба було б помитися, змити з себе пил, кров і тріскову печінку. Але ми зв’язані тим, що трапилося. Тому ми йдемо разом до його квартири. Де я ніколи раніше не бувала.

У вітальні панує лад. Меблі з відшліфованого й обробленого лугом світлого дерева, з подушками й оббивкою з шерстяної кінської попони. Свічники із стеариновими свічками, стелаж із книгами, дошка з фотографіями і малюнками дітей знайомих. «Великому Пітеру від Марії, 5 років». У фарфорових горщиках — кущі троянд, а на них червоні квітки, і схоже, що хтось поливає їх і говорить з ними, обіцяючи їм, що їх ніколи не пошлють на канікули до мене, де з якоїсь причини для зелених рослин непідходящий клімат.

— К-кави?

Кава, — це отрута. Проте у мене несподівано виникає бажання вивалятися в багнюці, і я погоджуюся.

Я стою в дверях і дивлюся, як він варить каву. Кухня абсолютно біла. Він — у самому центрі, немов гравець у бадмінтон на майданчику, так, щоб переміщатися якомога менше. У нього маленький електричний кавовий млинок, в якому він меле спочатку трохи світлих зерен, а потім трохи маленьких, майже чорних і блискучих, як скло. Він змішує їх у маленькій металевій  лійці, яку закріплює в еспресо-кавоварці, яку ставить на газовий пальник.

У Гренландії набуваєш жахливих кавових звичок. Я наливаю гаряче молоко прямо в розчинну каву. Я не піднімаюся вище того, щоб розчиняти порошок прямо в гарячій воді з-під крана.

Він наливає третину вершків і дві третини молока у дві високі склянки з ручками.

Кава, яку він націджує з кавоварки, чорна і густа, як сира нафта. За допомогою трубочки для пари з кавоварки він збиває молоко.

Ми беремо каву й сідаємо на канапу. Я цілком можу оцінити, коли мене пригощають чимось гарним. У високих склянках напій темний, як старий дуб, із сильним, майже парфумерним тропічним запахом.

— Я пішов за тобою, — каже він.

Склянка дуже гаряча. Кава обпікає. Звичайно гарячі напої остигають, коли їх переливають. Але тут трубка для пари нагріла склянку разом з молоком до ста градусів.

— Двері відчинені. Тож я входжу. Хто ж міг знати, що ти сидітимеш і чекатимеш у темряві.

Я обережно відсьорбую. Напій такий міцний, що на очі виступають сльози, і я раптом відчуваю своє серце.

— Я думав про те, що ти сказала на даху. Про сліди. — Затинається він зовсім трохи. Іноді зовсім не затинається.

— Адже ми дружили. Він був зовсім маленьким. Але ми все-таки дружили. Ми багато не розмовляємо один з одним. Але нам весело. Чорт забирай, як нам весело! Він строїть гримаси. Затуляє обличчя руками. Потім відтуляє його, і він схожий на стару, хвору мавпочку. Він ховає обличчя. І знову відтуляє його. Тепер він схожий на кролика. Ще раз — і він схожий на чудовисько Франкенштейна. Аж я падаю на підлогу від сміху і нарешті прошу, аби він припинив. Йому можна було дати кубик і стамеску. Йому можна було дати ніж і шматок стеатиту. Він сидітиме, возитиметься й бурмотітиме щось, як маленьке ведмежа. Іноді він щось говорить. Але це гренландською. Собі під ніс. І ми сидимо і працюємо. Кожен окремо, але все-таки разом. Я думаю про те, як добре, що він може бути такою чудовою людиною з такою матір’ю.

Він витримує довгу паузу, сподіваючись, що я підтримаю розмову. Але я не приходжу йому на допомогу. Ми обоє знаємо, що це він має дати мені пояснення.

— І ось одного вечора ми сидимо як завжди. І приходить Петерсен, двірник. Він зберігає свої пляшки з вином на сходах біля

Відгуки про книгу Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: