Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— Вам не подобається, як я одягнена?

— Нам не подобаються ваші даремні і відверто шкідливі спроби втрутитися в розслідування справи, яку, як я вам колись обіцяв, буде заново розглянуто.

Звичайно ж, саме до цього ми весь час і йшли.

— Так, — кажу я. — Я чудово пам’ятаю, як ви це обіцяли. Тоді ви ще служили в іншому місці.

— Фрекен Смілло, — каже він дуже м’яко. — Ми можемо запроторити вас за ґрати будь-якої хвилини. Ви мене розумієте? Ми можемо ув’язнити вас в одиночку, до ізольованої камери, коли нам захочеться. Жоден суддя не сумнівався б ані хвилини, ознайомившись із вашою справою.

Із самого початку під час цієї нашої розмови, мабуть, ішлося про можливості, які дає їм посада. Він хотів показати мені, на що він здатний. Що він має доступ до тих відомостей, які я надіслала до Управління у справах Гренландії і військових. Що він зміг простежити за моїми пересуваннями. Що у нього є доступ до будь-яких архівів. І що він запросто може викликати офіцера розвідки о шостій годині вечора напередодні Різдва. І все це він зробив, щоб у мене не було ані найменшого сумніву в тому, що він у змозі будь-якої миті запроторити мене за ґрати.

Йому це вдалося. Тепер я знаю — він може. Що все буде так, як він захоче. Оскільки за його погрозами ховається пласт знань. Які він тепер витягує на світло.

— Ув’язнення, — каже він повагом, — у маленькому звуконепроникному приміщенні без вікон, як мені говорили, особливо тяжке для тих, хто виріс у Гренландії.

У ньому немає ніякого садизму. Лише чітке і, можливо, трохи меланхолійне усвідомлення наявних у його розпорядженні засобів впливу.

У Гренландії немає в’язниць. Найбільша відмінність між законодавством у Данії і в Нууку полягає в тому, що в Гренландії набагато частіше карають штрафом за ту провину, за яку в Данії присудили б арешт або тюремне ув’язнення. Гренландське пекло — це не скелястий ландшафт геєни огненної, як у європейців. Гренландське пекло — це закритий простір. Коли я згадую своє дитинство, мені здається, що ми ніколи не сиділи під замком. А для моєї матері жити довго на одному і тому ж місці було взагалі неможливо. До своєї просторової свободи я ставлюся так само, як, за моїми спостереженнями, чоловіки ставляться до своїх яєчок. Я колишу її, як немовля, і поклоняюся їй, як богині.

У своєму розслідуванні причин смерті Ісайї я дійшла до кінця шляху.

Ми встаємо. Ми так і не доторкнулися до філіжанок. Чай остиг.

МІСТО. II

1

Можна намагатися подолати депресію різними способами. Можна слухати органні меси Баха в церкві Христа Спасителя. Можна за допомогою леза для гоління викласти на кишеньковому люстерку смужку гарного настрою з порошку, а потім вдихати його через коктейльну трубочку. Можна кликати на допомогу. Наприклад, по телефону, щоб точно знати, хто саме тебе почує.

Це європейський шлях. Сподіватися, що можна, щось роблячи, знайти вихід із скрутного становища.

Я вибираю гренландський шлях. Він полягає в тому, щоб поринути в чорний настрій. Покласти свою поразку під мікроскоп і зосередитися на ній.

Коли справи зовсім кепські — як от зараз, — я бачу перед собою чорний тунель. До нього я і йду. Я знімаю свій дорогий одяг, свою нижню білизну, свій шолом безпеки, залишаю свій данський паспорт і входжу в темряву.

Я знаю, що піде потяг. Обшитий свинцем локомотив, який везе стронцій-90. Я йду йому назустріч.

Мені це під силу, бо мені тридцять сім років. Я знаю, що в глибині тунелю під колесами між шпалами є крихітний просвіт.

Ранок Свят-вечора. Протягом кількох днів я один за одним обривала всі зв’язки зі світом. Тепер я готуюся до остаточного падіння. Яке неминуче. Бо я дозволила Рауну зламати себе. Бо зараз я зраджую Ісайю. Бо я не можу викинути з голови свого батька. Бо я не знаю, що сказати механіку. Бо, схоже, я ніколи не порозумнішаю.

Я приготувалася, відмовившись від сніданку. Це підсилює протистояння. Я замкнула двері. Я сідаю у велике крісло. І кличу поганий настрій: ось сидить Смілла. Голодна. У боргах. У Свят-вечір. Коли всі зі своїми близькими. Коханими. Улюбленими пташками в клітках. Коли поруч з кожною людиною хтось є.

Це добре діє. Я вже стою перед тунелем. Старіюча. Невдаха. Всіма покинута.

У двері дзвонять. Це механік. Я чую це з того, як натискають на кнопку дзвінка. Обережно торкаючись, неначе дзвінок угвинчений прямо в череп старенької, яку він боїться потурбувати. Я не бачила його з дня похорону. Не хотілося думати про нього.

Я виходжу в коридор і відключаю дзвінок. І знову сідаю.

Я викликаю в свідомості спогади про свою другу втечу, коли Моріц забирав мене з Туле. Ми стояли на відкритій бетонній платформі, якою треба було пройти останні двадцять метрів до літака. Моя тітка причитала. Я на повні груди вдихала повітря. Мені здавалося, що так я зможу захопити ясне, сухе і неначе солодкувате повітря з собою в Данію.

Хтось стукає в двері. Це Юліана. Ставши навколішки, вона кричить через щілину для листів:

— Смілло! Я зробила рибний фарш!

— Дай мені спокій.

Вона ображається.

— Я вивалю його тобі через цю дірку.

В останню мить перед тим, як ми стали підійматися в літак, тітка подарувала мені пару домашніх каміків. На одну тільки вишивку бісером у неї пішов місяць.

Дзвонить телефон.

— Мені потрібно з вами про дещо поговорити.

Голос Ельзи Любінґ.

— Мені дуже шкода, — кажу я. — Поговоріть про це з кимось іншим. Не розкидайте бісер перед свиньми.

Я висмикую телефонну вилку з розетки. Я відчуваю, що часом думка про Раунову одиночну камеру стає все привабливішою. Такого дня не можна ручитися, що наступної миті хтось не постукає в твоє вікно. На п’ятому поверсі.

У шибку лунає стукіт. Зовні стоїть зелена людина. Я відчиняю вікно.

— Я — мийник шибок. Просто попереджаю вас. Щоб ви випадково не надумали роздягатися.

Він усміхається на весь рот. Неначе він під час миття вікон засовує в рот по цілій рамі.

— Що ви, чорт забирай, хочете цим сказати? Ви натякаєте, що не хочете бачити мене голою?

Його усмішка гасне. Він натискає на кнопку, і платформа, на якій він стоїть, відносить його за межі досяжності.

— Мені не треба мити вікна, — кричу я вслід. — У моєму віці я вже все одно нічого