Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Лише зараз я починаю відчувати, як задушливо в цій кімнаті від минулого. Від низки днів, низки цифр, низки людей, які щодня, з року в рік, у їдальні з’їдали по два бутерброди й розпивали пляшку пива на двох з Амандою, але завжди тільки одну пляшку, за винятком Різдва, коли лабораторія до різдвяного обіду виставляла чверть хімічного бутля 96-градусного дезінфекційного спирту. Архів кричить мені про те, що вони були задоволені. Те ж саме було написано в тій книзі, яку я читала в бібліотеці, і те ж саме говорила мені Ельза Любінґ: «Ми були задоволені. Це було гарне місце роботи».

Як уже часто бувало, я відчуваю поштовх у грудях, доторкнувшись до чогось, взявши участь у чомусь. У Туле і Сіорапалуку ніколи не питали, хто ти, бо всі були мисливцями, всі чимось займалися. У Данії ти — наймана робоча сила, й усвідомлення того, що ось зараз ти мусиш засукати рукави, застромити олівець за вухо, схопити гумові чоботи і йти на роботу, наповнює твоє існування і надає йому особливого сенсу. А після роботи дивишся телевізор, або відвідуєш друзів, або граєш у бадмінтон, або ж ідеш на комп’ютерні курси. А не провадиш підвальне існування на Странбульвар пізно вночі напередодні Різдва.

Не вперше і не востаннє навідують мене ці думки. Що змушує нас із власної волі шукати занурення в депресію?

Коли я закриваю теку, у мене з’являється одна думка. Я знову відкриваю її і дивлюся медичний звіт. Там я дещо знаходжу. І раптом я розумію, що всі мої зусилля були не марні.

У Гренландії я зустрічала жінок, які, тільки-но виявивши, що вони вагітні, несподівано ставали обережні з собою, як ніколи раніше. Саме таке відчуття охоплює мене зараз. З цієї миті мені треба берегти себе.

Рух на вулиці стих. Я не маю годинника, але зараз, мабуть, десь близько третьої. Я вимикаю ліхтарик.

У будинку тихо. У цій тиші раптом чується якийсь незрозумілий звук. Він лунає дуже близько, щоб мати стосунок до вулиці. Але він тихий, як шепіт. З того місця, де я сиджу, дверний отвір має вигляд слабко освітленого сіруватого прямокутника. Я дивлюся на нього, і тут він раптом зникає. Хтось увійшов до кімнати, хтось, хто своїм тілом затуляє світло.

Нахиливши голову, я можу крізь полиці стежити за рухом. Я знімаю чоботи. Вони не годяться для того, щоб тікати. Я встаю. Трохи змінивши положення, я бачу на тлі слабко освітленого дверного отвору постать.

Нам здається, що страх має межі. Це тільки поки ми не зустрілися з невідомим. У всіх нас є безмежний запас жаху.

Міцно вхопившись за один із стелажів, я перекидаю його на незнайомця. Коли стелаж трохи нахиляється, випадає одна із тек. Це слугує йому попередженням, і він, виставивши руки, зупиняє падаючий стелаж. Спочатку лунає звук, неначе ламаються кістки передпліч. Потім здається, ніби на підлогу впало п’ятнадцять тонн книг. Він не може відпустити полицю. Але вона всією своєю вагою лежить на ньому. І його ноги повільно починають підгинатися.

Більша частина людей помиляються, вважаючи, що насильство завжди обертається на користь фізично сильного. Це не так. Результат бійки — це завжди питання про те, хто кого випередить у перші хвилини. Коли я, провівши півроку в школі Руґмаркен, переїхала до школи Скоуґор, я вперше серйозно зіткнулася з класичним данським переслідуванням тих, хто не схожий на інших. Там, де я раніше вчилася, всі ми були іноземцями, всі були в одному човні. У своєму новому класі лише я одна мала чорне волосся і говорила ламаною данською. Один хлопчик, на кілька класів старший за мене, був особливо жорстокий. Тоді я дізналася, де він живе. Встала рано-вранці і стала чекати його в тому місці, де він переходив Скоусховедвай. У нього була переді мною перевага в п’ятнадцять кілограмів. І у нього не було жодних шансів. Він так і не дістав тих кількох секунд, які були йому необхідні, щоб прийти в бойову готовність. Я вдарила його прямо в обличчя і зламала йому ніс. Потім ударила його ногою спочатку по одній, потім по другій колінній чашці, щоб опустити його до більш оперативної висоти. Знадобилося накласти дванадцять швів, щоб поставити на місце його носову перетинку. Ніхто ніколи так і не повірив, що я могла зробити таке.

Цього разу я теж не стою, колупаючись у носі, чекаючи, коли настане Різдво. Я знімаю зі стіни одну з латунних труб, на якій прикріплено п’ятдесят топографічних карт, і б’ю його з усієї сили по потилиці.

Він одразу осідає. Стелаж падає на нього. Після цього я чекаю. Щоб подивитися, чи немає з ним товаришів. Чи собачки. Але не чути ніяких інших звуків, окрім його дихання під тридцятьма метрами стелажів.

Тоді я освітлюю ліхтариком його лице. На ньому лежить шар книжкового пилу. Удар пошкодив вушну раковину. Він у чорних спортивних штанях, темно-синьому джемпері, чорній шерстяній шапочці, темно-синіх спортивних тапочках і з нечистим сумлінням. Це механік.

— Пітере, — кажу я. — Ах ти, Пітере-розтелепо.

Він нічого не може відповісти через стелаж. Я намагаюся відштовхнути стелаж убік, але його неможливо зрушити з місця.

Доводиться відмовитися від професійних заходів безпеки й увімкнути світло. Я починаю зсувати книги, теки, звіти і масивні сталеві книготримачі зі стелажа. Мені треба звільнити три метри. На це йде чверть години. Після цього я можу підняти стелаж на сантиметр, і він сам може вибратися з-під нього. І підповзти до стіни, де він сідає й обмацує свій череп.

Тільки тут у мене починають тремтіти ноги.

— Я погано бачу, — каже він. — Здається, у мене с-струс мозку.

— Будемо сподіватися, — кажу я.

Минає ще чверть години, перш ніж йому вдається підвестися на ноги. І навіть тоді він як Бембі на льоду. Ще півгодини йде на те, щоб поставити стелаж. Доводиться виймати всі папери, а потім ставити їх на місце. Стає так жарко, що я змушена зняти спідницю і працювати в колготках. Він ходить босоніж, до пояса голий, періодично його кидає в жар, починаються напади запаморочення, і він мусить робити перепочинок. Потрясіння і питання, на які немає відповідей, літають у повітрі разом з пилом, якого досить; щоб наповнити цілу пісочницю.

— Тут пахне рибою, Смілло.

— Тріскова печінка, — повідомляю я. — Кажуть, дуже корисно.

Він мовчки дивиться, як я