Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Та так, просто пишу детективне оповідання, — передражнив мене Жорик. — Це мені тут у справі потрібно.

— Твоя зірка полює на жінок?

— Потім розповім. Вибач, мушу бігти.

— Ну біжи, — дозволила я і лише потім відзначила, що взагалі стільниковий зв'язок дає змогу бігати, не перериваючи розмови. «Міг би хоч запитати, як у мене справи!» — обурено подумала я.

У голові раптом промайнуло щось важливе, пов'язане з цією помадою кольору беж. «Повернися!» — благально гукнула я думку, що вислизала, але та вирішила зрадити моїй порожній коробці з іншими, новими головами. Я думала спершу погнатися за нею, аж раптом…

— Кого я бачу! — Ключка підскочив і точнісінько повторюючи міміку та пластику скривдженого офіціанта, кинувся до мене. — Катерина Кроль власною персоною! Скільки літ, скільки зим! Якби не модель вашого телефону, зроду б вас, громадяночко, не впізнав.

Вперше я поглянула на свій старенький Ericsson з докором. «Ет, що ж ти так підкачав?!» — подумки гримнула я на улюблений телефончик. Цієї миті Кішка м'яко розвернулася, примружилась, глянула просто мені у вічі та приязно помахала пальчиками.

— У благодатні часи живемо, — вичавила я, — стільниковий телефон уже став однією з тих рис, за якими можна визначити особистість… Незабаром на міліцейських дошках оголошень у розділі «Особливі прикмети», моделі мобільників указуватимуть.

— Попереджати слід, — крізь зуби кинув мені офіціант і випарувався.

— Х-ха, — розсміявся Ключка, — міліція на цих дошках, швидше, писатиме щось більш практичне, що обіцяє бодай якийсь заробіток.

— Приміром, «Тут могла б бути ваша реклама».

— Х-ха, ви така само дотепна, громадянко Кроль, — Ключка випромінював люб'язність, — давайте сядемо всі за спільний столик…

Подітися було нікуди, я скорилася. Кішка привітно кивнула мені та знову переключила всю увагу на Миколу.

— Розповідайте, — Микола жестом попросив меню, — як живете? Чим займаєтеся? Як наші спільні знайомі поживають?

З Ключкою ми знали одне одного вже бозна скільки літ. Він постійно виявлявся якимось чином пов'язаний із подіями мого життя: був сином одного мого роботодавця, завсідником, а потім власником мого улюбленого кафе, добрим приятелем мого колишнього другого чоловіка і ворогом нинішнього благовірного.

— Усі, на жаль, живі, — засміялась я, — як завше, завдають незчисленних турбот як мені, так і собі… Загалом, суєта суєт.

Брехати не хотілося, тому запитання про те, чим я зараз займаюся, довелося тактовно проігнорувати.

— Ну а Георгій? — губи Ключки склалися в гидливу посмішку. — Як справи у цього генія криміналістики?

— Чудово, — я спробувала зробити свій тон якомога сухішим. Бракувало ще, аби Ключка міг отримати від мене поживу для саркастичних зауважень щодо Жорика, — вас поки ні в чому обвинувачувати не збирається і переслідувати найближчим часом не має наміру.

Річ у тім, що колись Георгій, розслідуючи одну справу, випадково вивів на чисту воду й темні Ключчині оборудки. Величезних зусиль мені тоді коштувало переконати Жорика, ідейного борця за справедливість, аби не втручався.

— А вас? Вас він переслідувати перестав?

Я не розуміла, до чого хилить Ключка. З яких це пір особисте життя Георгія стало так цікавити Миколу?

— Може, змінимо тему, пане Ключко? Не хотілося б, щоб у моїй присутності з таким сарказмом говорили про близьких мені людей.

— Так, так, — поквапливо закивав Ключка, трохи послаблюючи вузол краватки, — власне, я хотів поговорити з вами про одну справу… Власне, цим займається Лера, от нехай вона й розповість.

— Воно їй потрібне? — хрипкувато, що додавало голосові певного шарму, промовила Кішка. Вона пильно дивилася в очі Миколі та докірливо похитувала головою. — Кожному своє, Коленько. Журналістці — своє, журналістське. Не варто їй голову морочити… Так, Катрусю?

— Ну… Загалом… — я знизала плечима, не знаючи, що казати.

— Не думаєш же ти, що вона з цим… — Ключка скривився. — На того опера все життя витрачатиме. Аж ніяк! Наша Катерина заслуговує на дещо значніше!

У будь-якій іншій ситуації я просто встала б та пішла подалі від подібних розмов. Терпіти не можу, коли хтось лізе в моє особисте життя, ще й прикривається буцімто добрими почуттями та потребою піклуватися про ближніх. Але отримання інформації — процес примхливий. Щоб його не сполохати, потрібно вислуховувати всіляку нісенітницю.

— Відколи це я стала вашою, пане Ключко? Валеріє, не зважайте, розказуйте. Ви ж знаєте, я не дозволю йому запудрити собі мізки. Коли чогось дійсно не потрібно, то жодні запевнення Миколи не переконають мене в протилежному.

— Тим більше, що з громадянкою Кроль ми легко зможемо укласти дружню угоду… — багатозначно мовив Ключка і штовхнув Кішку під столом носком черевика.

— Слухайте, ви мене заінтригували! — цілком щиро завелась я. — Або негайно розповідайте, про що йдеться, або давайте змінимо тему. І перестаньте штовхати одне одного ногами під столом, мені ж усе видно!

— Нічого від вас не приховаєш! — Ключка з удаваним гнівом глянув на щілину між дошками столу. — Постійно забуваю, що в цих стилізованих кафе ніколи не можна почуватися безпечно.

— Катю, тобі мої послуги точно не знадобляться, але все-таки слухай, — Кішка перейшла на таємничий шепіт. — Можливо, мені знадобляться твої. Скажи, ти хочеш жити добре? Ну, так, щоб взагалі ні в чому собі не відмовляти?

Відповіді