Завоюй мене - Стефанія Лін

Цього разу офіс не викликає страхів. Єдине — все одно стискаюся внутрішнє. Стіни тиснуть, падають на голову важким. Темрява пригнічує. Починаю підозрювати, що саме таку ціль і мав на меті Марк — залякати ще до зустрічі. Підкорити гостя, ким би він не був. Впевнена, у чоловіка виходить. 

Злегка стукаю у двері й заходжу. Як і минулого разу — Данте сидить за столом практично у темряві. Перед ним розкритий ноутбук, збоку стопка паперів, котрі чоловік перебирає. 

— Звіт? — на мить відривається від роботи, на мене спрямовує погляд.

Темно, на щастя, тому магнетизм зелено-синіх океанів не діє. Принаймні, сподіваюся на це. У відповідь на Марка дивлюся. Мовчки. Що казати? Паперового немає, можу лише усно.

— Сабріно? — промовляє тихо, холодно. 

Від голосу сироти на моїй шкірі прокидаються. Пан Данте знає,  що вміє впливати на людей лише тоном, бо складається враження — насолоджується владою.

— Звіт усний. — пискаю. 

Не хочу бути такою. Не хочу почуватися поруч з ним мишкою. Не хочу слабкою ставати й не мати змоги реагувати адекватно. Все у тілі бринить. Кожна клітинка напружена, готова згоріти вщент, аби він наказав. Ніби прокляття, марево, від якого не позбутися. Данте, як один з гріхів — знаєш про нього, знаєш як позбутися, але не можеш. 

Чоловік повільно встає. Руки у кишенях ховає, пропалює, в душі порпається. Нависає тінню зверху.  Потім повертається до столу, бере щось у тіні, й на стільницю лягає купка грошей. Кілька купюр падає на підлогу. 

— Це твоя заробітна плата. Не усна, Сабріно. Паперова. 

Прикушую нижню губу. Я не знаю скільки там грошей, але судячи з усього — багато. Нам з дідусем вистачить надовго… Можна буде купити йому нормальні продукти, і зимові чоботи, бо старим вже надцять років. І мені теж… 

— Я підготую. — хрипло кажу. 

Марк зітхає. Роздратовано, драматично, удавано нервово. Насправді він відчуває щось інше. 

— Спробуй витрачати час не на мого брата, про якого попередив, а на роботу. — наказом лунає. — Можливо тоді твоя зарплата у кишені буде. Наразі, — бере половину купки й вкладає у руки мені, — аванс. Решта, після звіту, який чекаю за годину. 

Очима вказує на стіл та диван ліворуч від себе.

— Тут писати? — округлюю очі.

— Тут. 

Руки тремтять. Втім, киваю. Все вірно. Моя вина, що звіту немає. Я договір підписала, мушу працювати.