Завоюй мене - Стефанія Лін

Маріан відходить від машини, стирає відстань, за крок від мене зупиняється. Простягає руку й очікує, поки вкладу пальці у його долоню. В очі дивиться, з теплом, позитивом, з обіцянками виправдати надії. Довіра спалахує в серці голубкою, кульбіт орган нещасний робить. Сплітаю наші пальці. 

— Тоді врятуй, — тихо прошу.

Маріан саджає в машину. Водій везе нас кудись, а я й не питаю, куди саме. Байдуже. Так погано, болить настільки сильно, що сил вистачає дідуся набрати, сказати, що у Насті буду, а самій потім телефон в сумку кинути й…забути про усе.

Зведений брат Марка привозить у будівлю, в якій знаходиться комплекс відпочинку. З нами вітаються працівники попри пізній час. Маріан бере номер, каже щось про вечерю, чан, і веде мене на четвертий поверх. Пальці наші сплетені, ніхто й не зважає на це, зате я відчуваю дотик надто гостро, ніби шкірою розпеченої сталі торкаюся. 

В номері одразу звертаю увагу на інтер'єр — все лаконічне, у біло-сирих тонах, мінімалізм відчувається у всьому. Вітальня з балконом та вікнами зі скла, замість стіни, двері у ванну й спальню. Красиво, дорого, як з журналів. Маріан впевнено проходить вперед, поки застигаю на порозі. Він гармонійно дивиться у цих стінах, а от я… Не моя стихія, не для мене подібні дизайни. 

— Не соромся, — просить. — Зараз нам принесуть вечерю, ти ж голодна? — тепло каже.

Карі очі в мої дивляться. Невимушено поправляє чорне волосся. Усмішка не сходить з обличчя, таке враження, що хлопець завжди у гарному настрої. Встиг змінити одяг, вранці був у іншому. Зараз же у джинсах та чорній сорочці. На шиї ланцюжок, на зап'ясті годинник. Виглядає, як його брат. 

— Маріан, — хрипло промовляю. — Ти не зобов'язаний. 

— Я хочу. Не завжди можна натрапити на скарб біля озера, а я натрапив. 

Опускаю очі долу. Вперше мене хтось називає скарбом. Не дідусь, бабуся чи мама… Чужа людина, ми знайомі то всього нічого, а він вже втретє рятує. Виручає, плече підставляє. Просто так, тому що хоче. Невже так буває у світі? У моєму світі? 

— Тоді голодна, — намагаюся усміхнутися. 

— За гроші не хвилюйся, — ближче підходить, за плечі мої береться. Голову схиляє до мене. — Все буде добре. 

— Батька посадять? — чомусь здається, що все це у поліцію піде.

— Як ти скажеш, — Маріан м'яко чола торкається. 

Я ніби у казці опиняюся. Незаслужено, топчучись по серцю з уламків, знаючи, що принців то не існує. Боячись в халепу втрапити. Хвилюючись, чи серце потім скляним не стане… Але зупинитися не можу. 

Підіймаю обличчя до хлопця. Проковтую клубок страху. Щиро демонструю йому те, що в душі. Сподіваюся, він не лукавить, не грає зі мною. Маріан бачить. Стирає міліметри між нашими губами. Цілує. В душу паростки тепла свого пускає. Розбиває страхи. Світ перетворює на новий, інший, в якому біль не головне. 

Якби не тримав, впала б. Якби не його руки, що за талію тримають, розтанула б калюжею у його ніг. 

Відповідаю. Невміло, несміливо. Даруючи всю гаму власних емоцій. Даючи те, що бере й так. Дозволяючи йти далі, межу переходити. Маріан киснем стає у цю мить. Повітрям, без якого світ не вміє дихати. 

Хлопець на руки підхоплює, на диван несе. Волосся звільняє, пальцями у пасма заривається. Одяг з тіл зникає, швидко так, невмолимо. Шкіра гусячою стає, та гарячі пальці зігрівають. Шкіра до шкіри, я у вугілля розпечене перетворююся. Мозок кричить — спинись! Рано, швидко надто. А як? Я любові ніколи не відчувала. Не бачила, щоб хтось так ставитися до мене. З леза б любов ту злизала, лише б годували нею. З рани б взяла, навіть якби отрутою була. Нехай зі світу зживе мене, то й що? Кому я потрібна? Дівчисько без нічого, навіть крамницю забрали! Бідна сирота, з темними секретами. Донька алкоголіка, яка колись заплатила високу ціну за батькову оковиту. То чому б Маріану не стерти це ? Чому б любові трохи не дати, тим паче це наше спільне бажання! 

Чомусь світло стає. Аж надто, очі ріже. І голос  за спиною, від якого сором душу вивертає. 

— Я тебе попереджав, Маріан.