Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
Про все це Хулія дізналася в кабінеті поліцейського відділку на бульварі Прадо буквально через п’ять хвилин після того, як Фейхоо повідомив їй деякі моторошні подробиці смерті Альваро. Мовляв, на превеликий жаль, професора Ортегу знайшли на підлозі ванної кімнати з розбитим черепом — він посковзнувся, коли приймав душ. Можливо, з огляду на цей факт інспектор теж відчував жаль, як і Хулія, розповідаючи про обставини, за яких прибиральниця знайшла труп. «Однак найгірше в цій справі те, — тут Фейхоо затнувся на якусь мить, старанно добираючи слова, а тоді скорботно глянув на дівчину, мовби пропонуючи їй замислитися над сумною долею людини, — що медичне обстеження виявило деякі деталі, які не могли не насторожувати: неможливо було точно визначити, про що тут ідеться — випадкову смерть чи умисне вбивство». Тобто існувала ймовірність — слово ймовірність інспектор повторив двічі, — що перелом основи черепа стався внаслідок удару якимось твердим предметом, а не від удару об ванну.
— Ви маєте на увазі, — Хулія сперлася на стіл, вона не йняла цьому віри, — що хтось міг убити його, коли Альваро приймав душ?
Обличчя поліцейського набуло такого виразу, ніби він будь-що хотів застерегти дівчину, щоб та не заходила надто далеко.
— Я лише згадав про таку можливість. Візуальне обстеження й первісна автопсія загалом збігаються в тому, що це нещасний випадок.
— Загалом?.. Про що ви кажете?
— Про те, що є. Про певні деталі, такі як характер перелому, поза трупа… Це технічні питання, які я не хотів би з вами обговорювати, але які викликають у нас певний подив, небезпідставні сумніви.
— Це просто смішно.
— Я майже згоден з вами, — мексиканські вуса співчутливо опустилися. — Але якщо ці сумніви підтвердяться, картина буде зовсім іншою: професора Ортегу вбили ударом у потилицю… Потім хтось роздягнув його, перетягнув до ванної кімнати і включив воду, щоб удати нещасний випадок… У ці хвилини провадиться повторна експертиза, бо не виключено, що небіжчикові завдали не один, а два удари: перший, щоб звалити його, а другий, щоб упевнитися, що він мертвий. Звісно, — Фейхоо відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях і лагідно глянув на дівчину, — це лише припущення.
Хулія й далі дивилася на співрозмовника, як людина, котра вважає, що з неї зле пожартували. Почуте не клалося в голову, вона не могла повірити, що Фейхоо говорить їй про Альваро. «Звичайно, тут якась помилка, хтось просто переплутав папери, — нашіптував їй внутрішній голос — інспектор розповідає про когось іншого». Це видавалося абсурдним — уявити Альваро, якого вона так добре знала, убитого ударом в потилицю, наче кролик, голого, із розплющеними очима під струменем холодної води. Яка нісенітниця! Подумки вона запитала себе, чи встиг сам Альваро завважити, як усе це безглуздо.
— Уявімо на мить, — озвалася Хулія після коротких роздумів, — що смерть не була випадковою… Хто мав причини його вбивати?
— Дуже гарне запитання, як кажуть у кіно. — Поліцейський прикусив нижню губу, на його обличчі відбився вираз професійної обачності. — Якщо по щирості, я навіть не уявляю, хто б це міг бути. — Він зробив коротку паузу, дивлячись на Хулію чесними очима (надто чесними, щоб бути насправді щирими) і намагаючись усім своїм виглядом явити, що розкриває перед нею всі карти. — Правду кажучи, я розраховую на ваше співробітництво у цьому питанні.
— На моє? Чому?
Поліцейський навмисне повільно зміряв дівчину поглядом з голови до ніг. Його чемність розвіялася, а в очах світився непристойний інтерес, наче він намагався довести її сумнівну причетність до того, що сталося.
— Ви були з небіжчиком у певних стосунках… Вибачте, такі вже в мене прикрі обов’язки… — Втім, судячи з утішливої посмішки, що проглядалася в нього з-під вусів, зараз ці обов’язки не здавалися головному інспекторові надто обтяжливими. Він засунув руку до кишені, витягнув звідти коробку сірників з емблемою одного відомого ресторану — це були чотири виделки — і порухом, який мав продемонструвати його галантність, підніс вогник до сигарети, що її Хулія щойно взяла до рота. — Я маю на увазі вашу… гм… історію. Мої відомості вірні?
— Вірні, — примруживши очі, Хулія випустила струмінь диму; вона відчувала незручність і роздратування. «Історію», — сказав поліцейський, отак просто підсумувавши цілий шмат її життя, рана від якого ще не затяглася. «Поза сумнівом, цей вульгарний товстун із кумедними вусами посміхається в душі, оцінюючи поглядом якість товару, — подумала вона. — А подружка небіжчика гарненька, — скаже він колегам, спустившись до службового бару, щоб випити кухоль пива. — Я й сам би не відмовився…»
Однак більше Хулію непокоїли інші сторони її власної ситуації. Альваро був мертвий. Можливо, його вбили. Безглуздя це чи ні, але вона знаходилася в поліцейському відділку, і було чимало темних моментів, яких дівчина не розуміла. А нерозуміння деяких речей могло виявитися вельми небезпечним.
Хулія відчувала, що все її тіло напружилося й зібралося в передчутті можливого нападу. Глянула на Фейхоо: той уже не здавався співчутливим та добродушним. «Це був просто тактичний прийом, — здогадалася вона. — Втім, головний інспектор не мав підстав для поблажливості, — подумала Хулія, намагаючись бути об’єктивною. — Він звичайний поліцейський — такий же тупий та вульгарний, як будь-який інший, і просто виконує свою роботу». Дівчина спробувала подивитися на ситуацію з точки зору свого співрозмовника: зрештою, у нього в руках була вона — колишня подружка небіжчика. Єдина ниточка, за яку він міг потягти.
— Але це вже давня історія, — Хулія струсила попіл у бездоганно чисту, повну металевих скріпок попільничку на столі у Фейхоо. — Вона скінчилася рік тому… Вам це, мабуть, відомо.
Головний інспектор, спершись ліктями на стіл, нахилився до неї.
— Так, — мовив Фейхоо майже довірчим тоном, ніби на доказ того, що вони давні партнери і він повністю на її боці. Потім посміхнувся, немов ішлося про таємницю, яку він заповзявся ревно берегти. — Але ж ви бачилися з ним три дні тому.
Хулія дивилася на поліцейського очима людини, яка щойно почула несосвітенну дурницю, і завдяки цьому їй вдалося приховати від Фейхоо своє здивування. Звісно, він розпитував на факультеті. Будь-яка секретарка чи швейцар могли розповісти, що Хулія приходила туди. Однак вона й не збиралася цього приховувати.
— Я звернулася до нього по допомогу — це стосується картини, яку я зараз реставрую, — її здивувало, що поліцейський нічого не занотовував, мабуть, це було складовою його методу: люди висловлюються вільніше, коли гадають, буцімто їхні слова розвіюються в повітрі. — Ми, як вам, мабуть, відомо, майже годину
