Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
Хулія не знала, скільки часу просиділа ось так, у цій позі, слухаючи музику, що приємно проникала в її мозок разом із горілчаними випарами, і відчуваючи руками тепло власних голих ніг. Часом у напівтемряві якась нота лункіше злітала вгору, і дівчина повільно, в такт музиці, похитувала головою сюди-туди. «Я люблю тебе, трубо. Цієї ночі ти моя єдина подруга, притлумлена та тужлива, наче печаль, що ятрить мені душу». Цей звук ковзав темною кімнатою й іншою, освітленою, де гравці продовжували свою партію, і линув з вікна її помешкання, розчахнутого над сяйвом вуличних ліхтарів. Можливо, там, унизу, хтось — стоячи — у тіні дерева чи під’їзда — дивився вгору і слухав музику, що линула також і з іншого вікна — зображеного на картині — до відтвореного зеленою фарбою та охрою краєвиду, серед якого даленів намальований тонким пензликом шпиль невеличкої дзвіниці.
V. ТАЄМНИЦЯ ЧОРНОЇ КОРОЛЕВИ
Тепер я вже знав, що поткнувся до зачарованої країни, але не знав правил боротьби.
Г. Каспаров
Октавіо, Лусінда та Скарамуча застигли в поштивому мовчанні й дивилися на них розфарбованими порцеляновими очима крізь скло своєї шафки. Світло відбивалось від опломбованого вітража барвистими ромбами й падало на оксамитовий піджак Сесара, роблячи його схожим на вбрання Арлекіна. Ще ніколи Хулія не бачила свого приятеля таким мовчазним і смиренним, таким подібним до однієї з бронзових, теракотових чи мармурових статуй, що стояли тут-таки серед картин, кришталю та килимів у його антикварній крамниці. Певною мірою вони обоє — Сесар та Хулія — були мовби часткою цього інтер’єра, що нагадував радше декорації якоїсь банальної барокової комедії, ніж реальний світ, де минула більша частина їхніх життів. Сесар виглядав якось особливо вишукано — на шиї шовкова хустка кольору бордоського вина, пальці стискали довгий мундштук зі слонової кістки, — і сидів він осяяний різнобарвними променями, прибравши класичної, майже гетевської пози: нога на ногу, одна рука із завченою недбалістю на другій, що тримала мундштук, хвилясте біле волосся в ореолі золотавого, червоного й блакитного світла, яке линуло од вітража. Хулія була вбрана в чорну блузку з мережаним комірцем, її венеціанський профіль відбивався у великому люстрі, в глибині якого купчилися меблі з червоного дерева й перламутрові шкатулки, гобелени та ткання, колони, що аж вигиналися під вагою облуплених готичних скульптур, і навіть повергнутий бронзовий гладіатор — він лежав оголений горілиць, спершись на лікоть, і з покірливим та відчуженим виглядом чекав на вирок — піднятий чи опущений великий палець невидимого, але всевладного імператора.
— Мені лячно, — зізналася Хулія, і Сесар відповів їй жестом — турботливим і водночас безсилим. Легким порухом здійнятої з виразом величної, але безпорадної солідарності руки, на якій у жовтавому світлі вирізнялися тонкі голубі вени. Жестом свідомої своїх обмежених можливостей любові, виразним та елегантним — так міг би привітати кохану даму якийсь придворний вісімнадцятого століття, забачивши в кінці вулиці обрис гільйотини, до якої їх обох везла похмура хура.
— Можливо, твої страхи перебільшені, люба. Або принаймні передчасні. Поки що ніхто не довів, що Альваро не посковзнувся у ванній.
— А документи?
— Правду кажучи, я не знаходжу цьому пояснень.
Хулія схилила голову вбік, і кінчики волосся лягли їй на плече. Її думки заполонили тривожні видіння.
— Сьогодні, щойно прокинувшись, я благала Господа, щоб усе це насправді було лише прикрим непорозумінням…
— Можливо, так воно і є. — Антиквар обмірковував таку можливість. — Наскільки я знаю, поліцейські та судові експерти чесні й непохибні лише в кіно. Хоча, звісно, і тут трапляються винятки.
На його губах відбилася гірка силувана посмішка. Хулія дивилася на нього, не надто уважно вслухаючись у його слова.
— Альваро вбили… Ти розумієш?
— Не мучся цим, принцесо. Це лише химерна поліцейська гіпотеза… А з іншого боку, ти не повинна так багато про нього думати. Усе скінчилося, він пішов. Зрештою він пішов ще раніше.
— Але не так.
— Так чи інак — байдуже. Пішов — і все.
— Це надто жахливо.
— Авжеж. Однак ти нічого не виграєш, повертаючись весь час до цього.
— Нічого? Альваро загинув, мене допитували, я відчуваю, що за мною стежить хтось, кого цікавить моя робота над «Шаховою партією»… І тебе дивує, що я повертаюся до цього? А що мені ще робити?
— Усе дуже просто, дівчинко. Якщо це тебе так турбує, можеш повернути картину Менчу. Якщо ти направду гадаєш, нібито Альваро помер не через нещасний випадок, зачини на якийсь час своє помешкання й рушай у подорож. Ми б могли провести два-три тижні в Парижі — я маю там купу справ… Тобі треба побути десь подалі, поки все минеться.
— Але що, зрештою, відбувається?
— Найгірше те, що я цього не знаю. Ми й гадки про це не маємо. Мене, як і тебе, вся ця історія з Альваро не надто б хвилювала, якби не документи… — Антиквар глянув на неї і ніяково посміхнувся. — А вона, мушу зізнатися, мене турбує, бо я по натурі не герой… Можливо, хтось із нас несамохіть відкрив щось на кшталт скрині Пандори…
— Картина, — Хулія аж здригнулася. — Прихований напис.
— Саме так. Здається, все почалося звідти.
Хулія озирнулася й довго вдивлялася у свій відбиток у люстрі, мовби не впізнаючи молоду чорняву жінку, котра мовчки дивилася на неї великими темними очима, під якими на блідій шкірі вирізнялися спричинені безсонням круги.
— Можливо, мене хочуть убити, Сесаре.
Пальці антиквара стисли мундштук зі слонової кістки.
— Поки я живий, цього не станеться. — У розважливому й стриманому тоні почулися войовничі нотки; його голос забринів і зробився пронизливим, мов у жінки. — Я можу бути найбільшим боягузом на світі, люба. Або навіть ще більшим. Але тобі ніхто не заподіє шкоди, поки я здатний вберегти тебе від цього.
Хулії не залишалося нічого іншого, як тільки розчулено посміхнутися.
— Що ми можемо вдіяти? — спитала вона по паузі.
Сесар схилив голову й замислився.
— Гадаю, зарано вдаватися до якихось дій… Поки ми навіть не знаємо, була смерть Альваро випадковою чи ні.
— А документи?
— Я певен, що хтось-таки зрештою відповість на це запитання. Воно, по-моєму, полягає в тому, чи причетна людина, яка їх тобі
