До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Як скажете, — багатозначно відповів черговий медик, підставляючи кишеню. Рахімов потягнувся за портмоне й поклав туди кілька зелених куп’юр.

— Ви зовсім нічого не пам’ятаєте? — запитала секретарка, коли «швидка» поїхала.

— Нічого, — обхопивши голову руками, одповів. — Тільки початок, коли приїхав, виступав, потім піднявся у кабінет, зателефонував Лії, тоді прийш… — закляк, ніби щось згадав. — Ні-і, — задумано протяг. — Не може бути. Вона б не насмілилася, — подивився на Магерамову.

— Хто? — серйозно пані Діна. — Мадам, яка провела з вами бурхливу ніч? — скептично додала.

Марат опустився на крісло, обперся на стіл. Стояти йому було важко. Тіло трусило, як після високої температури.

— Яку ще ніч? — скривившись, проказав. — Ми просто розмовляли.

— Пробачте, але вашу розмову було чути, аж ген у той коридор, — кивнула головою на двері. — Я хотіла попрощатися, сказати, що йду додому та, коли наблизилася до приймальні… Ох, сором який. Ви, звичайно, чоловік, керівник, але ваша дружина цього не заслуговує. Зважаючи на свій вік, маю право це казати.

Марат повільно підняв голову. До нього почало доходити, що насправді учора відбулося. Його обличчя стало багряно-червоного кольору, очі налилися кров’ю, скули рухалися. Здавалося, огнем дихає.

— Що-о?! — закричав на весь голос. — Кляте стерво! — одним рухом зніс усе зі свого столу. — Та я її знищу! Розірву на шматки! Вона на місці?!

— Сьогодні ви дозволили всім прийти після обіду. Тому приблизно через годину вже має бути, — схвильовано відповіла Магерамова.

Нарешті вона зрозуміла, яку небезпечну гру затіяла Володіна. Страшно навіть подумати, що буде, коли з’явиться на роботі.

Марат не знаходив собі місця. Метався по кабінету, наче поранений звір у клітці.

— Прийшла, — нарешті почувся у селекторі голос пані Діни.

Мов хижак, що вичекав свою жертву, увірвався до кабінету, де веселі дівчата починали робочий день з кави й косметики, жваво обговорюючи учорашню вечірку. Одним помахом руки ухопив Ілону за горло й припер до стіни. Її ноги, здавалось, не торкалися землі.

— Ти хто така, що дозволяєш собі таке витворяти, га? — крізь зуби процідив. — Хто, питаю?!!! Відповідай!!! — щосили заревів.

Усі завмерли… Боялися навіть дихнути. Таким свого шефа вони ще не бачили. Знали, що він суворий, але щоб таке?

— Ти зовсім здуріла?!!! Страх утратила?!!! Межі не бачиш?!!!

Ілона мовчала. Вона не могла навіть ворухнутися, не те що відповідати. Ще трохи — і він задушить її, це вже усвідомлювали всі. Але боялися. Ніхто не наважувався зупинити оскаженілого Рахімова.

— Я даю тобі дві хвилини, — просичав прямо їй в обличчя. — Дві! Чуєш?!!! — знов закричав. — Як пройде сто двадцять секунд — щоб духу твого тут не було! Якщо не встигнеш — зітру на порох!!! — замахнувся вільною рукою, але вчасно зупинився. Відпустив горло бідолахи і, грюкнувши дверима, вийшов з кабінету.

Володіна упала на підлогу, задихаючись. Вона трималася за груди, глибоко уривчасто хапаючи повітря. Ніхто не ворушився.

— Давай швидше допоможемо їй вийти з офісу, поки він не повернувся й добив нещасну, — сіпнула Жанну Лариса. — Викликай таксі, бери пальто, сумку з речами, а я візьму Ілону під руки, бо сама не дійде. Тільки швидше, — підганяла.

— Що сталося? — раптом почув жіночий голос Марат. Повернувся і побачив Лію, яка щойно увійшла до його кабінету. — На сходах я зустріла ледь живу дівчину, яку вели під руки. Вона вся трусилася.

— Я звільнив її, — важко дихаючи, холодно відповів. Тоді знову повернувся спиною до вхідних дверей і задивився у панорамне вікно. — Ти не зовсім вчасно, чого прийшла?

— Твоя секретарка попросила привести тобі чистий одяг. Я не знала, що…

— Добре, мила, — потеплішав. — Пробач, серденько, дуже важкий день.

— Це та дівчина винна? — не заспокоювалася дружина.

Рахімов мовчав.

— Але, яка б не була її вина, ти — чоловік і маєш себе стримувати. Хіба можна так з жінкою?

— Ліє!!! — несамовито заревів Марат.

Різко повернувся й глянув на перелякану дружину. Таким вона його ще не бачила. Навіть уявити не могла, що він може випромінювати такий страшний гнів. З його очей ніби тисячі стріл посипалися, ніздрі ходили, наче вогнем дихали. Нещасна заціпеніла й не могла ворухнутися.

— Лієчко Роланівно, — забігла до кабінету Діна. — Давайте, я вам кави заварю. Марату Фархадовичу конче необхідно зараз побути наодинці, — вивела жінку до приймальні.

— Що могла зробити ця нещасна, аби так розгнівати Марата? — не могла прийти до тями Лія. — Не уявляю.

— Повірте, вона цього заслужила, — твердо заявила Магерамова. — Давно треба було гнати її поганою мітлою, а не цяцькатися.

— То в чому ж річ?

— Вона-а, — розтягала Діна, не знаючи, що придумати на ходу, — дуже серйозно підставила фірму, — швидко продовжила.

— Серйозно підставила? — здивувалася Рахімова.

— Так. Деяким людям навіть в’язниця ледь не засвітила, уявляєте?

— Господи, — поклала на стіл гарячу чашку з чаєм Лія. — Може, вона не свідомо?

— Свідомо, свідомо, — махнула рукою секретарка. — Але хвилюватися вже немає чого. Марат Фархадович усе вирішив. Нам нічого не загрожує.

— Ліє?! Не може бути! Це ти? — почула жіночий голос на гірськолижному курорті в Австрії Рахімова. Обернулася — й побачила колишню однокурсницю з музичної академії.

— Ольга Степанова, — здивувалася Лія. — Ти? — в лижній амуніції дівчата ледь упізнали одна одну.

— Яка ж я рада тебе бачити, — обійняла Лію Ольга. — Ти не уявляєш. Гарно виглядаєш. Стала така розкішна, — оглядала подругу з усіх боків, як новеньку ляльку. А де твій?… — не договорила, оглядаючись.

— Він обрав стрімку трасу, — зітхнула Лія. — Любить екстрим.

— Я чула, він у тебе неординарний, — підморгнула Степанова.

— Звідки чула? — здивувалася.

— О-о, що це було, коли ти втекла після концерту й не підписала той контракт, — закотила очі дівчина. — Там почалося справжнє божевілля. Усі