Зірка, або терористка - Марина Меднікова

— Розписуватися будемо. Мені одружитися конче потрібно. Мій поматросіл і бросіл, а він, — дівчина поплескала себе по череву, — вас татом називатиме, — і реготнула.

— Не можу, я одружений, — серйозно відповів Командо.

— А поляну накрию за повною програмою. Першоклясну.

— Ось проспект нашого магазину, — промуркотіла Марина, забачивши старшого продавця, — заходьте до нас ще. Без товару не залишитеся.

— Сьогодні після роботи, у Гідропарку, біля колиби, — Командо чарівливо посміхнувся.

Кулик відчинила кватирку, вмостилася за столом.

— Виконав, Станіславе Павловичу?

— Ех, Тетяно Іванівно. Нехтуєте ви першим законом військовослужбовця. Наказ — не поспішай виконувати, бо його можуть скасувати. А виконавши, не поспішай доповідати, бо отримаєш новий…

— У нас кави немає?

— Почали вживати? — І курити. І за себе не відповідати.

— Кави немає, можу впросити Настю на пару ложок.

З віддачею.

— До справи.

— Ми використовуємо всі дізнавально-розшукові методи слідства, зокрема, допитали всіх причетних до їдальні…

— Стасе, говори нормально. Я не Криворучко.

— Не второпаю, як з вами розмовляти. Або кричите, або сікаєтеся. От хотів сказати, а не скажу, що вас подали на заслуженого юриста.

— Троє покійників, п’ятеро — в лікарні, п’ятеро підозрюваних. І ніхто з п’ятьох підозрюваних жінок не має мотивів, ніхто — алібі, і — жодної зачіпки. Є жертви, а справи не існує. Фантомасія, — Кулик закурила у кватирку.

— Люди кажуть, що Криворучкові натякнули про залежність його генеральства від роботи нашої групи.

У коридорі загупали швидкі кроки, так умів лише Вареник.

Розчахнулися двері, Криворучко влетів до кімнати, мов на ядрі.

— Догралися. Допрацювалися. Дотрималися конспірації… — загорлав. — Захворіла дочка американського дипломата.

Хто їм сказав, що наші потруїлися? Вони дали офіційний запит. Я попереджав, я просив! — бігав по кабінету. — Медики-нехлюї, не розвезли хворих по місту. Даю шанс до кінця тижня — стулити версію, яка всіх влаштує!

Кандидатуру винного — мені на затвердження. Не зробите — на фік з пляжу. Заслужені, блін, юристи!

Стояли один проти одного маленька Кулик і тлустий Вареник.

— Два вождя послє дождя, — сказав Стас.

— Що-о? — ревнув Криворучко.

— Два вождя послє дождя. Так називали в народі картину Бродського «Товарищі Сталін і Ворошилов на прогулянці в Кремлі».

Криворучко так само рвучко вискочив з кабінету.

— То ти — ерудит? — Кулик вмостилася за столом. — Давай каву, скажи Насті, з зарплатні повернемо з відсотками.

Хай і цукру одсипле.

Надвечірній весняний парк гоїв буденні турботи великого міста. Командо побачив біля колиби гурт тінейджерів з пляшками бренді-коли в руках. Курили, голосно іржали. Сів на колоду, вкинув сигарету до рота з пачки, клацнув запальницею. Два хлопці винесли розчепірені віялом шашлики, кумпанія захвилювалася назустріч. Удаючи мачо, хизувалися перед подружками, театрально стромляли шампури у дерев’яну стіну, розлили у пластикові стакани червоне вино.

Алеєю крокувала перламутрова Марина.

Якби нараховували бали за мінімальну кількість бавовни і синтетики під назвою одяг, дівчина «Хай фай» перемогла б.

Командо стрельнув недопалком. Дівчина підійшла впритул, вперлася коліньми в коліна. Командо свиснув.

— А — не боїшся? Так ходити по вулиці…

— Сигарети є?

— «Прима».

— Гегемон безробітний? А понтів!

— Я — гематоген. А зараз на секретному завданні.

Біля мангалу товпилися умільці, поливаючи м’ясо вином.

Командо з Мариною підпирали шинквас.

— Доповідай. — Командо притримав за лікоть превентивно екзальтовану від потенційних гарних посиденьок Марину.

— Це було нельогко.

— При наливі врахую.

— Ти мент?

— На пенсії. За інвалідністю. Бандитськими ножичками почекрижений. Але з улюбленою роботою не розлучаюся. — І-і-і? — радо завищала Марина.

— Тихо будь. Прокурор почує. Кажи про наше.

— Такої мобіли, як ти показував, немає. І не було. Для нашого ринку невигідна, бо задорога, ексклюзивна. Заробила на шашличок? — І пляшку шампанського.

— Мені краще горілочки. Крапельку.

— А я дивлюся — ти, чи не ти, — ляснув Командо по плечу Василь Олійник, екс-чоловік Лідії.

— Це він, — радісно захилитала позолоченими виноградними гронами у вухах Марина, — а у вас місце є?

— Он там, у кутку, веслуйте туди, до хлопців, а я щось візьму. Для престижу.

— Дві секунди! Марино, кермуй до тих хлопців, а ми засмажимо шашлички.

Командо й Олійник розчепірили шампури, прилаштувалися біля мангалу.

— Нова наречена? Чи так, охотуха? — кивнув Олійник у бік Марини, яка почувалася у чоловічому гурті, як золота рибка в екологічно чистому морі. Її заливистий сміх мав великий успіх. Командо роздмухував газеткою жар.

— А ти насправді з Лідією хочеш ділитися? Там жіночки зубасті, — Командо обернув шампури.

— Це для престижу, — засміявся Олійник. — На фіга мені їхнє добро куркульське. У мене сьомий розряд, хазяїн задоволений, двісті баксів на місяць. На пиво й футбол, слава Богу, вистачає. А туди як до цирку ходжу. У мене від того апетит грає. Як настрій фіговий, дай, думаю, піду, подивлюся, як мої канарочки, моя солодка парочка поживає. Дрином у мурашник: давай, Лідок, ділитися, а то до суду подам. А ті дві кобри… Знаєш анекдот: лежить гадюка на пеньку, сонечко, пташки співають, гарно так, вона розімліла і каже — ку-ку. А тоді — ой, що це зі мною, ш-ш-ш-ш. Отак і я: з’їм твікс та й — додому. З