Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

– Хоча, можливо, у вашій кишені вже є ордер на його арешт, – припустив Пуаро.

Обличчя Джеппа набуло офіційного виразу.

– Можливо, так, а може, і ні, – сухо зауважив він.

Пуаро задумливо подивився на нього.

– Мсьє, мені дуже потрібно, щоби його не заарештовували.

– Смілива заява, – саркастично зауважив Саммергей.

Джепп збентежено дивився на Пуаро.

– Містере Пуаро, ви б не могли розказати нам трохи більше? Ваш натяк зрозумілий. Ви були на місці події – а ви знаєте: Скотленд-Ярд не хоче помилитися.

Пуаро серйозно кивнув.

– Я теж так думаю. Гаразд, я скажу вам таке. Ви можете використати ваш ордер і заарештувати містера Інґлторпа. Але від того не виграєте – справа проти нього одразу ж розсиплеться! Comme ça! [18] – І він виразно клацнув пальцями.

Обличчя Джеппа спохмурніло, хоча Саммергей недовірливо пхикнув.

Що ж до мене, я буквально занімів від подиву. Я міг зробити лише один-єдиний висновок: Пуаро збожеволів.

Джепп витяг носовичок і обережно витер лоба.

– Містере Пуаро, я не можу цього зробити. Я повірю вам на слово, але є й інші. Мене спитають, якого дідька я це зробив. Чи могли б ви розповісти трохи більше?

На мить Пуаро задумався.

– Це можна зробити, – нарешті сказав він. – Визнаю, що роблю це дуже неохоче. Ви не залишаєте мені вибору. Я б волів приховати те, що зараз роблю, але ваше зауваження справедливе – слóва бельгійського поліціянта, чиї часи вже минули, недостатньо! Але не можна заарештовувати Альфреда Інґлторпа. Мій друг Гастінґс знає, я обіцяв, що цього не станеться. Любий Джеппе, ходімо в Стайлз?

– Ну, я прийду десь за півгодини. Спочатку зустрінуся з коронером і лікарем.

– Добре. Дорогою туди зайдіть до мене – це останній будинок у селі. Я піду з вами. У Стайлзі містер Інґлторп надасть вам – або, якщо він відмовиться, що найбільш імовірно, я надам – докази, що точно вас переконають: справа проти нього необґрунтована. Домовилися?

– Це вигідна угода, – щиро сказав Джепп. – І від імені Скотленд-Ярду я дуже вам вдячний, хоча мушу зізнатися: наразі не бачу ані найменшої прогалини в доказах, але ви ж завжди просто неймовірні! Тоді до зустрічі, мсьє.

Два детективи попрямували геть, а Саммергей недовірливо всміхався.

– Ну, мій друже, – вигукнув Пуаро, перш ніж я зміг уставити слово, – що думаєте? Mon dieu! [19] Мушу сказати, у суді я вже починав гарячкувати. Не думав, що цей чоловік може бути таким упертим, що взагалі відмовиться говорити. Безсумнівно, поведінка як у недоумкуватого.

– Е-е! Цьому є й інші пояснення, окрім недоумкуватості, – зауважив я. – Якщо це все правда, чим він міг захищатися, як не мовчанкою?

– Є тисячі хитромудрих способів! – вигукнув Пуаро. – Якби мене звинуватили в цьому вбивстві, я зміг би вигадати сім правдоподібних історій! Набагато переконливіших, аніж неправдоподібні спростування містера Інґлторпа!

Я не міг утриматися від сміху.

– Мій дорогий Пуаро, упевнений, ви здатні вигадати навіть сімдесят! Але, якщо серйозно, попри те, що сказали детективам, ви все ще вірите в можливість невинності Альфреда Інґлторпа?

– Чому ж ні? Нічого не змінилося.

– Але ж докази такі переконливі.

– Так. Занадто переконливі.

Ми підійшли до котеджу «Ліствейз» і піднялися знайомими сходами.

– Так, так, занадто переконливі, – продовжував Пуаро майже нечутно. – Справжні ж докази, як правило, нечіткі й незадовільні. Їх треба перевіряти, просіювати. А тут уже все принесене на тарілочці. Ні, мій друже, ці докази дуже розумно сфабриковані, настільки розумно, що викрили самі себе.

– Як ви це визначили?

– Якби докази проти нього були туманними та невловимими, їх було б дуже важко спростувати. Але тепер злочинець затягнув зашморг так тісно, що Інґлторп зможе одним-єдиним рухом розрізати його і звільнитися.

Я мовчав. За хвилину чи дві Пуаро продовжив:

– Гляньмо на цю справу з іншого боку. Є, скажімо, чоловік, який вирішує отруїти свою дружину. Він, як-то кажуть, живе своїм розумом. Імовірно, не зовсім дурень. Ну, і як він це робить? Сміливо йде в сільську аптеку й сам купує стрихнін, вигадавши для цього найабсурднішу історію про собаку. Тієї ночі отрути не використовує. Ні, він чекає бурхливої сварки з нею, про яку знає вся сім’я, що, природно, спрямовує на нього підозри. Злочинець не готує ніякого захисту, ані тіні алібі, хоча знає, що помічник аптекаря обов’язково викладе всі факти. Ба! Навіть не просіть мене повірити, що хтось може бути таким ідіотом! Тільки божевільний, який хоче покінчити життя самогубством, – хоче, щоб його повісили, – так би вчинив!

– Та все ж я ще не розумію… – почав я.

– І я не розумію. Я скажу вам, mon ami, мене це спантеличує. Мене – Еркюля Пуаро!

– Але якщо ви впевнені, що цей чоловік не винний, як поясните, що він купив стрихнін?

– Дуже просто. Він його не купував.

– Але ж Мейс упізнав його!

– Прошу пробачення, але він побачив чоловіка з чорною бородою, як у містера Інґлторпа, в окулярах, як у містера Інґлторпа, одягненого в досить помітний одяг містера Інґлторпа. Він не міг упізнати чоловіка, якого, мабуть, бачив тільки на відстані, оскільки, як ви пам’ятаєте, був у селі всього два тижні, а місіс Інґлторп купувала ліки лише в аптеці «Кутс» в Тедмінстері.

– Отже, ви думаєте…

– Mon ami, ви пам’ятаєте, я наголосив на двох моментах? Поки що облиште перший, а який був другий?

– Той важливий факт, що Альфред Інґлторп носить своєрідний одяг, чорну бороду й окуляри, – процитував я.

– Точно. Тепер припустімо, що хтось захоче видати себе за Джона або Лоуренса Кавендіша. Це буде легко?

– Ні, – замислено сказав я. – Звичайно, актор…

Але Пуаро безжально мене перебив.

– А чому непросто? Я вам скажу, мій друже: тому що вони обидва начисто виголені чоловіки. Щоб успішно видати себе за одного з цих двох посеред дня, треба бути геніальним актором, до того ж схожим на них. Але у випадку Інґлторпа все по-іншому. Одяг, борода, окуляри, що приховують очі, – такі основні риси його зовнішності. Тепер, який перший інстинкт злочинця? Відвести від себе підозри, так? І як він може зробити це якнайкраще? Кинути їх на когось іншого. У нашому випадку є такий чоловік. Усі схильні вірити в провину містера Інґлторпа. Вирішили, що він буде підозрюваним, але, щоб зробити це напевне, повинні бути матеріальні докази, як-от фактична купівля отрути, що з характерною зовнішністю містера Інґлторпа і зробити було нескладно. Пригадуєте, цей юнак, Мейс, ніколи не