Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

Із незворушним спокоєм Інґлторп відповів:

– Ні, не купував. У Стайлзі немає ніяких собак, за винятком вівчарки, яка перебуває у відмінному стані.

– Ви повністю заперечуєте, що минулого понеділка купували стрихнін в Альберта Мейса?

– Так.

– Ви заперечуєте й це?

Коронер простягнув йому журнал, у якому був його підпис.

– Звичайно, заперечую. Почерк сильно відрізняється від мого. Я вам покажу.

Він дістав із кишені старий конверт, написав на ньому своє ім’я, а потім передав його присяжним. Однозначно, почерк був несхожий.

– Тоді як ви поясните заяву містера Мейса?

Альфред Інґлторп незворушно відповів:

– Очевидно, що містер Мейс помилився.

Коронер на секунду завагався, а потім сказав:

– Містере Інґлторп, проста формальність, але не могли б ви розповісти нам, де ви були ввечері в понеділок, шістнадцятого липня?

– Насправді я не пам’ятаю.

– Містере Інґлторп, це абсурд, – різко відрубав коронер. – Подумайте ще раз.

Інґлторп похитав головою.

– Я не можу вам сказати. Здається, гуляв.

– Де саме?

– Я справді не можу пригадати.

Коронер нахмурився.

– Ви були ще з кимось?

– Ні.

– Ви зустріли кого-небудь під час прогулянки?

– Ні.

– Шкода, – сухо сказав коронер. – Тоді я змушений визнати, що ви відмовляєтеся сказати, де були в той час, коли, за словами містера Мейса, зайшли в аптеку, щоб купити стрихнін?

– Робіть як знаєте.

– Містере Інґлторп, будьте обережні.

Пуаро нервово заметушився.

– Sacré! – пробурмотів він. – Невже цей недоумкуватий чоловік хоче, щоб його заарештували?

Інґлторп дійсно справляв погане враження. Його марні спростування не переконали б і дитину. Однак коронер швидко перейшов до наступного питання, і Пуаро глибоко зітхнув із полегшенням.

– У вівторок удень ви сварилися зі своєю дружиною?

– Пробачте, – перебив Альфред Інґлторп, – вас дезінформували. Я не сварився з моєю любою дружиною. Уся ця історія абсолютно не відповідає дійсності. Я цілий день був удома.

– Хтось може це підтвердити?

– Ви маєте моє слово, – гордовито сказав Інґлторп.

Коронер не відповів.

– Є двоє свідків, які присягнуться, що чули вашу суперечку з місіс Інґлторп.

– Ці свідки помилилися.

Я був спантеличений. Чоловік говорив із такою спокійною впевненістю, що я був вражений. Подивившись на Пуаро, я зауважив на його обличчі вираз радості, якого не міг зрозуміти. Невже він остаточно переконався у вині Альфреда Інґлторпа?

– Містере Інґлторп, – сказав коронер, – ви чули, як тут повторили останні слова вашої дружини. Чи можете ви їх пояснити?

– Звичайно, можу.

– Можете?

– Це, здається, дуже просто. Кімната була тьмяно освітлена. Доктор Бауерстайн мого зросту й статури і, як і я, носить бороду. У тьмяному світлі, у конвульсіях, як це було з моєю бідною дружиною, вона сплутала його зі мною.

– Ах! – сам до себе пробурмотів Пуаро. – Це ж ідея!

– Ви думаєте, це правда? – прошепотів я.

– Я не кажу, що це правда. Але це воістину геніальне припущення.

– Ви зрозуміли останні слова моєї дружини як звинувачення, – продовжував Інґлторп, – але вони були, навпаки, звертанням до мене.

Коронер на секунду задумався, потім сказав:

– Гадаю, містере Інґлторп, що того вечора ви самі налили кави й узялися віднести її своїй дружині?

– Так, налив. Але не відніс її. Я хотів це зробити, але дізнався, що прийшов мій товариш, тож поставив каву на стіл у холі. Коли за кілька хвилин я знову прийшов, вона зникла.

Це твердження могло бути правдою, але, здається, воно не поліпшило ситуацію. У будь-якому разі він мав досить часу, щоб підсипати отруту.

У цей момент Пуаро м’яко мене штовхнув, указуючи на двох чоловіків, які сиділи біля дверей. Один – маленький гостролиций брюнет, схожий на тхора, інший – високий і стрункий.

Я запитливо глянув на Пуаро. Той на вухо прошепотів мені:

– Ви знаєте, хто цей невисокий чоловік?

Я похитав головою.

– Це інспектор кримінальної поліції Джеймс Джепп зі Скотленд-Ярду – Джиммі Джепп. Інший чоловік теж зі Скотленд-Ярду. Мій друже, події розвиваються швидко.

Я пильно дивився на двох чоловіків. Вони не нагадували поліціянтів. Я б ніколи не запідозрив, що це представники влади.

Я все ще дивився на них, коли раптом почув вердикт:

– Умисне вбивство особою чи кількома особами.

Розділ сьомий

Пуаро сплачує борги

Коли ми вийшли із «Стайлайтіз Армз», легким натиском руки Пуаро поманив мене вбік. Я зрозумів причину. Він чекав чоловіків зі Скотленд-Ярду.

За кілька хвилин вони з’явилися, і Пуаро відразу ж підійшов до нижчого чоловіка.

– Інспекторе Джепп, боюся, ви мене не пам’ятаєте.

– Та це ж містер Пуаро! – вигукнув інспектор і повернувся до іншого. – Ви чули, що я розповідав про містера Пуаро? 1904 року ми працювали разом – справа фальшивомонетника Аберкромбі; пам’ятаєте, він утік до Брюсселя? А, це були великі дні, мсьє. А пам’ятаєте «Барона» Алтара? Пройдисвіт, якого ще пошукати треба! Він вислизав із лап половини поліціянтів Європи. Але ми взяли його в Антверпені – завдяки містерові Пуаро.

Після цих дружніх спогадів я підійшов ближче, і мене представили інспектору кримінальної поліції Джеппу, який натомість відрекомендував нас обох своєму супутнику, комісарові Саммергею.

– Навряд чи треба питати вас, джентльмени, що ви тут робите, – зауважив Пуаро.

Джепп знаюче підморгнув:

– Та ні. Мушу сказати, це досить зрозуміла справа.

Але Пуаро серйозно відповів:

– Тут я з вами не погоджуся.

– Ой, перестаньте! – уперше подав голос Саммергей. – Звичайно, усе ясно як божий день. Чоловіка спіймали на гарячому. Не розумію, як узагалі можна бути таким дурнем.

Але Джепп уважно подивився на Пуаро.

– Охолоньте, Саммергею, – жартівливо зауважив він. – Ми з мсьє вже зустрічалися, і немає людини, думку якої я врахую швидше, аніж його. Якщо не помиляюся, то він сховав якийсь козир у рукаві. Хіба не так, мсьє?

Пуаро всміхнувся.

– Я зробив певні висновки, тож так.

Саммергей усе ще був налаштований досить скептично, але Джепп уважно дивився на Пуаро.

– Досі, – сказав він, – ми бачили тільки зовнішній бік справи. У цьому й полягає недолік Скотленд-Ярду: ми дізналися про подробиці загадкового вбивства в Стайлзі тільки під час слухань. Багато залежить від того, щоби першим опинитися на місці події, як-от містер Пуаро. Нас би й досі тут не було, якби не розумний лікар, який через коронера натякнув нам про це. Але ви першим були на місці і, можливо, уже знайшли маленькі підказки. Як випливає зі свідчень на слуханнях, містер Інґлторп убив свою дружину – це так само точно, як і те, що я тут стою, і якби хтось інший, а не ви натякнув, що це не так, я б розсміявся йому в обличчя. Мушу сказати, мене здивувало, що присяжні одразу