Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

Сансоне схилився до неї, сиве волосся відбивало світло вогню, наче срібний шолом.

— На вигляд вони такі ж, як ми, докторко Айлс, — тихо мовив він.

— Вони? Вас послухати, то це окремий вид.

— Можливо, так і є. Залишки прадавньої епохи. Я знаю лише, що вони не такі, як ми. І єдиний спосіб їх упізнати — відстежити те, що вони роблять. Іти кривавим слідом, прислухатися до криків. Шукати те, що більшість департаментів поліції не помічають, — схеми. Ми зазираємо за завісу гамору повсякденних злочинів, рутинного кровопролиття, щоб побачити гарячі точки. Ми шукаємо відбитки чудовиськ.

— Кого ви називаєте «ми»?

— Людей, які сьогодні були тут.

— Ваших гостей.

— Ми розділяємо віру в те, що зло — це не просто ідея. Воно реальне й має фізичне втілення, має обличчя. — Він помовчав. — На певному етапі життя кожен із нас бачив його в плоті.

Мора здійняла брови.

— Сатану?

— Називайте як хочете, — знизав плечима Сансоне. — Існує стільки імен, з прадавніх часів. Люцифер, Абігор, Самаель, Мастема[6]. Кожна культура має для зла своє ім’я. Кожен з нас із друзями особисто мав зустріч з ним. Ми бачили його силу, і визнаю, докторко Айлс, нам страшно. — Їхні погляди зустрілися. — Сьогодні — як ніколи.

— Ви вважаєте, це вбивство у вашому саду…

— Має стосунок до нас. До того, чим ми тут займаємося.

— А саме?

— Ми стежимо за роботою чудовиськ. У цій країні, по всьому світу.

— Клуб детективів-аматорів? З того, що ви кажете, скидається саме на це.

Мора знову перевела погляд на портрет Антоніно Сансоне, який, безсумнівно, коштував величезних грошей. Один погляд на цю вітальню сказав їй, що цей чоловік може собі дозволити розтринькувати статки. І має час на ексцентричні захоплення.

— Чому цю жінку вбили в моєму саду, докторко Айлс? — запитав він. — Чому саме мій дім, саме цього вечора?

— Думаєте, це все через вас та ваш клуб?

— Ви бачили малюнки на дверях. І малюнки на місці вбивства у Святвечір.

— І не маю жодної гадки про те, що це означає.

— Перевернутий хрест — поширений сатанинський символ. Але мене більше цікавить крейдяне коло в будинку Лорі-Енн Такер. Те, що на підлозі її кухні.

Заперечення фактів не мало сенсу: він уже знав подробиці.

— То що означає це коло?

— Це може бути захисне коло. Інший символ із сатанинських ритуалів. Малюючи це коло, Лорі-Енн могла намагатися захистити себе. Можливо, взяти під контроль ті сили, які сама викликала з темряви.

— Заждіть. Ви думаєте, що коло намалювала жертва, щоб відлякати диявола?

Морин голос не лишав сумнівів: на її думку, то була нісенітниця.

— Якщо вона справді його намалювала, то не мала жодного уявлення, кого — чи що — вона викликає.

Вогонь раптом затріпотів, викинув яскравий пазур полум’я. Судмедекспертка озирнулася, коли відчинилися двері до кімнати й з’явилася докторка Джойс О’Доннел. Вона спинилася, вочевидь здивована побачити Мору. Тоді перевела погляд на Сансоне.

— Пощастило ж мені. Після двох годин розпитувань поліція Бостона нарешті вирішила мене відпустити. Ентоні, оце так прийом вийшов. Цю вечірку тобі не перевершити.

— Дуже на це сподіваюся, — сказав Сансоне. — Принесу твоє пальто.

Він підвівся, відсунув дерев’яну панель, відчиняючи приховану шафу. Дістав оторочене хутром пальто О’Доннел, і вона з грацією кішки сунула руки в рукави, мазнувши білявим волоссям йому по руках. Докторка Айлс побачила в цьому короткому контакті близькість, танок двох людей, які добре знали одне одного.

Можливо, дуже добре.

Застібнувшись, О’Доннел пильно подивилася на Мору.

— Давно не бачилися, докторко Айлс, — мовила вона. — Як ваша мати?

«Завжди цілить влучно. Тільки не показувати їй, що поцілила».

— І гадки не маю, — відповіла Мора.

— Ви до неї не навідувалися?

— Ні. Але ви, певно, і так це знаєте.

— О, я завершила розмови з Амальтеєю більше ніж місяць тому. Відтоді її й не бачила. — О’Доннел поволі натягувала вовняні рукавички на довгі витончені пальці. — Якщо вам цікаво, то, коли я бачила її востаннє, їй велося добре.

— Нецікаво.

— Її поставили працювати в бібліотеку в’язниці. Стала тим ще книжковим хробаком, читає всі підручники з психології, до яких може дотягнутися. — О’Доннел помовчала, поправляючи рукавички. — Якби вона мала змогу вчитися в коледжі, була б там справжньою зіркою.

«Але натомість моя мати обрала інший шлях. Шлях хижаків. Різників». Хай як Мора намагалася віддалитися, хай як глибоко ховала думки про Амальтею, вона не могла дивитися на власне відображення й не бачити материних очей, материних рис. Чудовиська, яке дивилося на неї з дзеркала.

— Я присвячу її справі цілий розділ у своїй новій книжці, — сказала О’Доннел. — Якщо захочете якось зі мною поговорити, це буде значним внеском до її історії.

— Мені немає чого додати.

О’Доннел тільки всміхнулася, чекаючи на зневагу.

— Спитати завжди можна, — відповіла вона й кинула на Сансоне довгий погляд, наче мала що сказати, але через Морину присутність не могла. — Добраніч, Ентоні.

— Попросити Джеремі провести тебе додому про всяк випадок?

— Аж ніяк. — О’Доннел осяяла його усмішкою, яка здалася Морі відвертим фліртом. — Я можу про себе подбати.

— Джойс, обставини змінилися.

— Боїшся?

— Не боятися — це божевілля.

Жінка огорнула шию шарфом театральним жестом, що підкреслював: вона не дозволить чомусь настільки тривіальному, як страх, себе затримати.

— Зателефоную тобі завтра.

Сансоне відчинив двері, впускаючи морозне повітря й заметіль сніжинок, які блискітками розсипалися по старовинному килиму.

— Бережи себе.

Він зачекав у дверях, дивлячись, як О’Доннел іде до автомобіля. Тільки коли вона від’їхала, знову зачинив їх і розвернувся до Мори.

— То ви з друзями вважаєте, що ви на боці янголів, — сказала докторка Айлс.

— Я в це вірю.

— А вона на чиєму?

— Знаю, правоохоронці її недолюблюють. Її робота як свідка захисту — бути проти прокуратури. Але я знаю Джойс уже три роки, знаю її позицію.

— І ви в цьому впевнені?

Мора взяла пальто, яке до того поклала на кушетку. Сансоне не намагався допомогти їй, можливо, відчув, що, на відміну від О’Доннел, вона не в настрої для лицарства. Застібаючи пальто, жінка відчула, що за нею стежать дві пари очей. Портрет Антоніно Сансоне так само дивився на неї, пронизуючи поглядом туман чотирьох століть, і вона не могла дивитися в його напрямку, на чоловіка, вчинки якого через стільки поколінь змушували його тезку здригатися.

— Ви кажете, що дивилися злу в очі, — сказала вона, розвернувшись спиною до господаря дому.

— Ми обоє.

— Тоді ви вже маєте знати, що воно чудово маскується.

Мора вийшла з будинку, вдихнула іскристе морозне повітря. Тротуар лежав перед нею мов темна ріка з острівцями світла від ліхтарів. По той бік вулиці було припарковане самотнє патрульне авто. Двигун працював, і вона побачила за кермом силует патрульного. Підняла руку, вітаючись.

Той помахав у відповідь.