Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Це може бути імітатор. Багато хто бачив ці символи в спальні Лорі-Енн Такер. Та й копи балакають.

— Якщо вас треба переконувати…

Джейн перемістила промінь у низ дверей. На єдиній гранітній сходинці, що вела до будинку, лежав невеликий згорток у тканині.

— Досить було відгорнути край і зазирнути всередину, — сказала вона. — Гадаю, ми знайшли ліву кисть Лорі-Енн Такер.

У дворі раптом здійнявся вітер, підняв хвилю снігу, яка колола очі, заморожувала щоки. Зашурхотіло мертве листя, альтанка над ними зарипіла й здригнулася.

— Ви не думали про те, що сьогоднішнє вбивство не має нічого спільного з Джойс О’Доннел? — м’яко припустила Мора.

— Авжеж має. Кассовіц стежить за О’Доннел до цього місця. Вбивця бачить її та обирає собі за чергову жертву. Все зводиться до О’Доннел.

— Або ж він міг побачити Кассовіц на Святвечір, вона ж була на місці злочину. Він міг стежити за домом Лорі-Енн Такер.

— Тобто тішився піднятим галасом? — спитав Тріпп.

— Так. Насолоджувався тим, що весь той гамір, усі ці копи — це через нього. Через те, що він зробив. Це дає відчуття сили.

— Тож він стежив за Кассовіц, — продовжив Тріпп, — бо тієї ночі звернув на неї увагу? От же ж, зовсім інший відтінок.

Ріццолі глянула на Мору.

— Це означає, що він міг стежити й за нами. Має вже знати наші обличчя.

Докторка Айлс нахилилася, знову накрила тіло пластиком. Незграбно зняла занімілими руками латексні рукавички, вдягнула вовняні.

— Я зовсім замерзла, більше нічого тут зробити не можу. Її треба доправити до моргу. А мені треба відігріти руки.

— Ви вже викликали перевізників?

— Вони їдуть. Якщо ви не заперечуєте, я зачекаю в себе в машині. Хочу забратися геть з цього вітру.

— Гадаю, нам усім варто звідси забратися, — зауважив Тріпп.

Вони знову пройшли бічним подвір’ям, вийшли за ковану хвіртку, під жовтушне світло гасового ліхтаря. По той бік вулиці в мигтінні вогнів патрульних автомобілів виднілися силуети гурту копів. Серед них стояв Деніел, вивищуючись над іншими, сховавши руки в кишенях пальта.

— Можете зачекати з нами в будинку, — запропонувала Джейн.

— Ні, — відмовилася Мора, не зводячи очей з Деніела. — Посиджу в машині.

Ріццолі трохи помовчала. Вона теж помітила отця Брофі й, певно, могла здогадатися, чому докторка Айлс не хоче йти всередину.

— Як хочете зігрітися, док, — мовила Джейн, — тут ви тепла не знайдете. Але то вам вирішувати.

Вона поплескала Тріппа по плечі.

— Ходімо до будинку. Подивимося, як там наш красунчик.

Детективи піднялися сходинками до маєтку.

Мора затрималася на тротуарі, дивлячись на Деніела. Він, здається, і не помічав її, стояв в оточенні копів, і було якось незручно. Утім, чого тут насправді соромитися? Вона приїхала працювати, він так само. Коли двоє знайомих вітаються в такій ситуації — це надзвичайно природно.

Вона перейшла дорогу й рушила до кола поліціянтів. Тільки тоді Деніел її побачив. Так само як інші чоловіки — усі замовкли, поки вона підходила. Хоча Мора працювала з поліціянтами щодня, бачила їх на кожному місці злочину, їй ніколи не було повністю комфортно з ними, і це було взаємно. Вона здогадувалася, що вони про неї думають. Холодна докторка Айлс, з такою не порегочеш. А може, вони її боялися, може, статус докторки медичних наук поряд з іменем відгороджував її від них, робив недоступною.

«А може, річ у мені. Можливо, вони мене бояться».

— Фургон з моргу приїде з хвилини на хвилину, — почала вона по-діловому. — Якщо зможете, розчистіть для них місце на вулиці.

— Авжеж, док, — сказав один із копів і кахикнув.

Знову запала мовчанка, поліціянти дивились у всіх можливих напрямках, тільки б не на неї, човгали по асфальту ногами.

— Що ж, дякую, — мовила Мора. — Я буду у своєму авто.

Вона й не глянула на Деніела, просто розвернулася й пі­шла геть.

— Моро?

Озирнувшись на його голос, вона побачила, що копи за ними спостерігають. «Завжди буде публіка, — подумала вона. — Ми з Деніелом ніколи не залишимося наодинці».

— Що тобі наразі відомо? — запитав він.

Жінка завагалася, болісно свідома всіх цих поглядів.

— Не набагато більше, ніж усім іншим.

— Можемо поговорити? Якби я знав більше про те, що сталося, це допомогло б мені втішити офіцера Лаялла.

— Це трохи незручно. Я не впевнена…

— Ти не повинна казати мені того, про що тобі незручно говорити.

Мора нерішуче мовила:

— Посидьмо в моїй машині. Вона стоїть трохи далі.

Вони йшли до неї разом, сунувши руки в кишені, зігнувши голови проти поривів крижаного вітру. Мора думала про Єву Кассовіц, яка лежала сама на подвір’ї, — замерзле тіло, крижана кров у венах. Такої ночі, з таким вітром ніхто не хотів скласти компанію мертвим. Вони дійшли до автомобіля, сіли. Мора завела двигун, щоб увімкнути обігрівач, та повітря, яке взявся ганяти кондиціонер, не давало тепла.

— Офіцер Лаялл зустрічався з нею? — запитала вона.

— Він у відчаї. Навряд чи вийшло хоч трохи його втішити.

— Я б не могла робити те, що робиш ти, Деніеле. Мені погано вдається працювати з горем.

— Однак ти це робиш. Бо мусиш.

— Не тоді, коли воно ще болюче, ще свіже. Від мене чекають відповідей, не втішань.

Вона глянула на Деніела. У присмерку автомобіля він був лише силуетом.

— Останній поліційний капелан протримався лише два роки. Певна, стрес також спричинився до його удару.

— Знаєш, отцю Рою було шістдесят п’ять.

— А коли я востаннє його бачила, здавалося, що всі вісімдесят.

— Ну, нічні дзвінки — річ непроста, — визнав священник, дихнувши парою у вікно. — Копам так само нелегко. Чи лікарям, пожежникам. Але все не так погано, — додав зі смішком. — Зважаючи на те, що я тебе бачу на місці злочину.

Мора не бачила його очей, та відчувала погляд на своєму обличчі й була вдячна за темряву.

— Ти раніше до мене заходила, — мовив Деніел. — Чому перестала?

— Я ж прийшла на різдвяну месу, чи не так?

Він утомлено засміявся.

— На Різдво всі приходять. Навіть ті, хто не вірує.

— Але ж я прийшла. Я тебе не уникала.

— Хіба ні, Моро? Не уникала?

Вона мовчала. Вони дивились одне на одного в мороці автомобіля. Повітря з кондиціонера ледь нагрілося, пальці в неї досі були занімілі, однак жінка відчувала, як до щік прилинуло тепло.

— Я знаю, що відбувається, — тихо сказав Деніел.

— Ти не уявляєш.

— Я людина, така ж, як ти, Моро.

Раптом вона засміялася. Вийшло гірко.

— Це так банально. Священник та його парафіянка.

— Не зводь усе до цього.

— Але ж банально. Певно, траплялося вже тисячі разів. Священники та знуджені домогосподарки. Священники та самотні вдови. У тебе таке вперше, Деніеле? Бо в мене, чорт забирай, так.

Морі раптом стало соромно, що вона так визвірилася на нього, вона відвернулася. Якщо відверто, що він такого зробив, окрім як запропонував їй свою дружбу й увагу? «Я сама творець свого нещастя».

— Якщо від цього тобі стане краще, — тихо промовив