Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

Анджела кивнула без слів. Піднесла руку, витерла обличчя.

— Хто? З ким він зустрічається? — Джейн присіла, подивилася матері в очі. — Мамо, хто вона?

— З роботи… — прошепотіла та.

— Але ж він працює з купою стариганів.

— Вона новенька. Вона… Вона… — Голос Анджели зірвався. — Молодша.

Задзвонив телефон.

Мати скинулася.

— Я з ним не говоритиму. Так йому й скажи.

Джейн глянула на номер на екрані, та не впізнала його. Може, це телефонував тато. Може, з її телефона, з хвойдиного.

— Детектив Ріццолі, — гаркнула вона в слухавку.

Пауза. Тоді:

— Важка нічка, еге?

«І стає тільки гірше», — подумала Джейн, впізнаючи голос детектива Даррена Кроу.

— Що таке? — запитала.

— Халепа. Ми на Бікон-Гілл. Вам із Фростом теж треба сюди. Неприємно тобі про це казати, але…

— Хіба сьогодні не твоє чергування?

— Ріццолі, це нас усіх стосується. — Вона ще ніколи не чула, щоб Кроу говорив так похмуро, без сліду звичного сарказму. Він тихо мовив: — Це з наших.

З наших. Коп.

— Хто? — запитала вона.

— Єва Кассовіц.

Джейн забракло слів. Вона стискала слухавку так, що німіли пальці, й думала: «Я бачила її кілька годин тому».

— Ріццолі?

Вона прокашлялася.

— Давай адресу.

Повісивши слухавку, Джейн виявила, що Гебріел відніс Реджину до іншої кімнати, а Анджела тепер сиділа, похнюпившись, із порожніми руками.

— Пробач, мамо, — сказала Джейн. — Я мушу йти.

Та лиш виснажено знизала плечима.

— Авжеж. Іди.

— Поговоримо, коли я повернуся.

Вона нахилилася поцілувати матір у щоку й побачила зблизька обвислу шкіру, зморшкуваті повіки. «Коли моя мати встигла так постаріти?»

Джейн начепила зброю, дістала з шафи пальто. Застібаючись, почула Гебріела:

— Це все дуже невчасно.

Вона розвернулася до чоловіка. «Що буде, коли я постарію, як мама? Теж підеш від мене до молодшої жінки?»

— Можу затриматися, — мовила вона. — Не чекай на мене.

11

Мора вийшла з «лексуса». Під чоботами затріскотіла, мов бите скло, крига, що вкривала дорогу. Сніг підтанув у теплі дня, та сутінки принесли з собою жорстокий холодний вітер, і калюжі перетворилися на лід: у спалахах численних патрульних автомобілів усі поверхні небезпечно виблискували. Вона побачила, як якийсь коп послизнувся на тротуарі й поїхав, вимахуючи руками, щоб утримати рівновагу, а фургон криміналістів занесло боком так, що він мало не врізався в бампер патрульної машини.

— Пильнуйте, док! — гукнув з того боку вулиці патрульний. — Один офіцер уже послизнувся. Здається, зап’ясток зламав.

— Хтось мав би посипати дорогу сіллю.

— Еге ж, — пробуркотів він. — Хтось мав би. Бо ж місто сьогодні, вочевидь, з роботою не впоралося.

— Де детектив Кроу?

Коп махнув рукою в рукавиці до ряду елегантних будинків.

— Сорок перший номер. За кілька будинків звідси. Можу вас провести.

— Ні, дякую. Я впораюся.

Докторка Айлс замовкла, коли з-за рогу вивернула ще одна патрульна автівка й стала на узбіччі. Вона нарахувала вже принаймні вісім патрульних автомобілів на вузькій вулиці.

— Треба буде дати дорогу фургону з моргу, — завважила вона. — Усім патрульним обов’язково тут бути?

— Так, — відповів коп. Щось у його голосі змусило жінку озирнутися на нього. У різких спалахах синіх вогнів його лице вкривали похмурі тіні. — Ми всі маємо тут бути. Ми завинили перед нею.

Мора згадала місце злочину на Святвечір, коли Єва Кассовіц зігнулася на вулиці навпіл і блювала в кучугуру. І як патрульні глузували з дівчини-детектива та її нудоти. Тепер вона була мертва, й усі кпини вщухли — замість них постала похмура повага, належна кожному загиблому офіцеру поліції.

Коп різко, зі злістю видихнув.

— Її хлопець теж.

— Теж поліціянт?

— Так. Допоможіть нам узяти цього негідника, док.

Докторка Айлс кивнула.

— Візьмемо.

Вона пішла далі вулицею, раптом свідома того, скільки очей мали стежити за її рухами, скільки офіцерів точно помітили її прибуття. Вони знали її авто, усі знали, хто вона. Мора бачила, як їй кивали, вітаючи, подібні до тіней фігури, що скупчилися разом, і їхнє дихання парувало, наче вони зібралися там покурити. Усі знали про похмуру причину її візиту, так само як і про те, що кожен з них одного дня може стати нещасливим об’єктом її уваги.

Вітер раптом здійняв хмару снігу, судмедекспертка примружилася, опустила голову, ховаючись від холодних уколів. А коли знову підвела, виявила, що дивиться на людину, якої зовсім не очікувала тут побачити. По той бік дороги отець Деніел Брофі тихо розмовляв з молодим поліціянтом, який стояв, спершись спиною на патрульне авто, немов був заслабкий для того, щоб устояти на ногах. Брофі поклав руку йому на плече, втішаючи, й офіцер зі схлипуванням привалився до нього, впав в обійми. Інші копи стояли поблизу і знічено мовчали, човгаючи ногами, дивлячись у землю, вочевидь зніяковілі від цих проявів щирого горя. Хоча Мора не чула слів Брофі, вона побачила, що молодий коп кивнув і щось сказав крізь сльози.

«Я ніколи не змогла б робити те, що робить Деніел», — подумала вона. Різати мертву плоть і свердлити кістки було знач­но простіше, ніж мати справу з болем живих. Раптом Деніел підвів голову й помітив її. Мить вони просто дивились одне на одного. Тоді докторка Айлс відвернулася й рушила далі до будинку, де з кованих перил ґанку звисав, тріпочучи, серпантин жовтої стрічки. Він має свою роботу, вона — свою. Час зосере­дитися. Але поки вона йшла, не зводячи очей з тротуару поперед себе, на думці їй був Деніел. Чи буде він ще тут, коли вона зробить все, що мусить? І як буде, що далі? Запросити його на каву? Чи це буде надто прямо, надто спрагло? Просто сказати «добраніч» і піти своєю дорогою, як завжди?

«Чого я хочу?»

Вона зупинилася на тротуарі, дивлячись на гарний триповерховий маєток. У всіх вікнах горіло світло. Цегляні сходинки вели до масивних вхідних дверей, на яких блищав у світлі декоративних гасових ліхтарів латунний молоточок. Попри свята, прикрас на цьому ґанку не було — єдині на вулиці двері, на яких не висів вінок. В еркерне вікно вона побачила мигтіння вогню в каміні, але жодного різдвяного вогника.

— Докторко Айлс?

Вона почула, як зарипів метал, і подивилася на детектива, який саме відчинив ковану хвіртку збоку будинку. Роланд Тріпп був одним зі старших копів відділу розслідування вбивств, і сьогодні це було помітно. Він стояв під ліхтарем, який кидав жовтаві відблиски на його шкіру, підкреслюючи мішки під очима й зморшкуватість повік. Здавалося, що, попри масивний пуховик, йому холодно: він говорив, стиснувши зуби, наче намагався стримати цокотіння зубів.

— Жертва там, позаду, — мовив він, відчиняючи для неї хвіртку.

Мора пройшла, хвіртка клацнула в неї за спиною. Тріпп повів її у вузький дворик, освітлюючи дорогу нестабільним світлом ліхтарика. Після останнього снігопаду доріжку розчистили, на бруківці лежав лише тоненький шар занесеного вітром снігу. Детектив зупинився, вказав ліхтариком на низьку кучугуру в кінці проходу. На червону пляму.

— Це сполохало дворецького. Він побачив кров.

— Тут є дворецький?

— О так. У цьому домі гроші водяться.