Забуте вбивство - Агата Крісті

— Ви, певно, говорите про Едіт Паджет, мем. Вона й досі живе в Дилмауті. Перебуває на службі у Віндраш-Лодж.

— Я тоді познайомилася ще з кількома людьми — з Фейнами, наприклад. Здається, містер Фейн був адвокатом.

— Старий містер Фейн помер кілька років тому, Фейн-молодший, містер Волтер Фейн, живе з матір'ю. Він ніколи не одружувався. Тепер він старший партнер у фірмі.

— Справді? А я думала, містер Волтер Фейн виїхав до Індії. Він нібито мав намір вирощувати там чай чи щось таке.

— Я думаю, він справді був там, мем. Ще молодим чоловіком. Але через рік або два повернувся додому й став працювати у фірмі. Вони дуже добре працюють — і всі про них вельми високої думки. Дуже приємний, спокійний джентльмен, містер Волтер Фейн. Усі його люблять.

— Авжеж! Авжеж! — вигукнула міс Марпл. — Він був заручений із міс Кеннеді, чи не так? Але потім вона розірвала заручини й вийшла заміж за майора Гелідея.

— Так усе й було, мем. Вона поїхала до Індії, щоб одружитися з містером Фейном, але потім, схоже, змінила намір і натомість одружилася з іншим джентльменом.

Легка осудлива нотка прозвучала в голосі продавщиці.

Міс Марпл нахилилася вперед і стишила голос:

— Мені завжди було шкода бідолашного майора Гелідея (я знала його матір) і тієї малої дівчинки. Якщо не помиляюся, то друга дружина покинула його. Утекла кудись з іншим чоловіком. Вона була досить легковажною особою, боюся.

— Шалапутна жінка, іншого про неї не скажеш. А її брат був чудовим лікарем і приємним чоловіком. Він вилікував моє ревматичне коліно.

— А з ким вона втекла? Я про це ніколи не чула.

— Я не можу сказати вам, мем. Казали, ніби то був один із тих чоловіків, які гостювали в них улітку. Але я знаю, що її втеча стала для майора Гелідея страшним ударом. Він виїхав звідси, і його здоров'я нібито дуже похитнулося. Візьміть свою решту, мем.

Міс Марпл узяла решту та свій пакунок.

— Дуже дякую, — сказала вона. — Я оце подумала, чи Едіт Паджет — так ви її, здається, назвала, — досі має свій чудовий рецепт імбирного пряника? Я його загубила — власне, моя недбала служниця його загубила, — а я так люблю добрий імбирний пряник!

— Таке з кожним буває, мем. До речі, її сестра живе тут поруч, вона одружена з містером Маунтфордом, кондитером. Едіт зазвичай приходить до них на свої вихідні, і я певна, що місіс Маунтфорд перекаже їй ваше прохання.

— Це чудова думка. Дякую й пробачте за клопіт, якого я вам завдала.

— Для мене було великою приємністю стати вам у пригоді, мем, повірте.

Міс Марпл вийшла на вулицю.

— Вельми приємна крамниця в старому стилі, — сказала вона. — А ці тканини справді дуже гарні, тож я не викинула гроші на вітер. — Вона подивилася на маленького годинника, оправленого в голубу емаль, якого носила пришпиленим до сукні. — Залишається тільки п'ять хвилин до зустрічі з моїми двома молодятами в «Імбирному Коті». Сподіваюся, ні про що погане вони в тій клініці не довідалися.

II

Джайлз і Ґвенда сиділи за столом у кутку в «Імбирному Коті». Маленький чорний записник лежав на столі між ними.

Міс Марпл увійшла з вулиці й приєдналася до них.

— Що вам замовити, міс Марпл? Каву?

— Так, дякую, але не треба тістечок, лише коржик із маслом.

Джайлз передав офіціантці замовлення, а Ґвенда тим часом посунула записника через стіл до міс Марпл.

— Спершу прочитайте це, — сказала вона, — а потім ми поговоримо. Це записи мого батька, які він зробив під час свого перебування в клініці. Але спершу, Джайлзе, розкажи міс Марпл про те, що нам розповів доктор Пенроуз.

Джайлз розповів. Після чого міс Марпл розкрила записник у чорних палітурках, а офіціантка принесла три філіжанки неміцної кави, коржик із маслом і тістечка на тарелі. Джайлз і Ґвенда не розмовляли. Вони дивилися на міс Марпл, поки вона читала.

Нарешті вона закінчила читати й поклала книжечку. Вираз її обличчя зрозуміти було важко. Ґвенді здалося, що вона побачила на ньому вираз гніву. Губи в старенької були міцно стиснуті, а очі світилися яскравим світлом, незвичним для її віку.

— Он як! — промовила вона. — Он як!

Ґвенда сказала:

— Ви нам порадили на самому початку — ви пам'ятаєте? — не ворушити цієї справи. Я тепер розумію, чому ви нам так порадили. Але ми її розворушили — і ось куди ми прийшли. Схоже, ми прийшли до того місця, де могли б і зупинитися — якби захотіли… А ви як гадаєте, нам ліпше зупинитися? Чи ні?

Міс Марпл повільно похитала головою. Вона здавалася стурбованою, спантеличеною.

— Я не знаю, — сказала вона. — Я справді не знаю. Певно, було б ліпше зупинитися, набагато ліпше. Бо після того як минуло стільки часу, ви все одно нічого не зможете вдіяти — я маю на увазі, нічого конструктивного.

— Ви хочете сказати, що через стільки часу ми вже нічого не зможемо з'ясувати? — запитав Джайлз.

— О ні, — сказала міс Марпл. — Я мала на увазі зовсім не це. Дев'ятнадцять років — не такий тривалий час. Існують люди, які багато чого пам'ятають, які можуть відповісти на певні запитання — і таких людей іще чимало. Служниці, наприклад. У той час у домі мало бути щонайменше дві служниці та няня, і, певно, садівник. Знадобиться лише трохи часу й трохи клопоту, щоб знайти тих людей і поговорити з ними. Власне, одну таку людину я вже знайшла. Кухарку. Ні, я мала на увазі інше. Я мала на увазі практичне добро, яке ви могли б зробити, і тут я схильна сказати — ні. А проте…

Вона на мить замовкла.

— …Існує одне «проте»… Моє мислення тепер трохи уповільнене, але я маю відчуття, що існує щось — щось, можливо, не дуже відчутне, — заради чого варто піти на ризик, навіть треба піти на ризик, але зараз мені важко сказати, про що саме йдеться…

Джайлз почав:

— Здається мені… — і замовк.

Міс Марпл вдячно обернулася до нього.

— Джентльмени, — сказала вона, — часто спроможні дуже чітко аналізувати речі й події. Я переконана, ви все чітко обміркували.

— Я намагався дещо обміркувати, — сказав Джайлз. — І мені здається, тут можна прийти лише до двох висновків. Один із них я вам уже виклав. Гелена Гелідей не була мертва, коли Ґвенні побачила, як вона лежить у холі. Вона прийшла до тями й утекла зі своїм коханцем незалежно від того, хто це був. Така гіпотеза дає змогу пояснити