Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва

— Авеніре, — заволав Дементій, — ти що, насправді думаєш, що ця жінка може примусити когось, кого вона ніколи в житті не бачила, захворіти на запалення легень і померти?

— Я так не думаю. А ось вона думає. Я вважаю, що це неможливо. Мені б хотілося, щоб це було неможливим. Але певні деталі переконують мене у протилежному. Випадкова згадка про «Володарку» під час розмови про те, як прибрати непотрібну людину. І виявляється, що є така собі Володарка, і вона хвалиться, що може будь-яку людину прибрати. Вона має сусіду, якого бачили, коли він скрадався за отцем Юрієм якраз перед тим, як сталося вбивство. Отця Юрія у той вечір покликали до жінки, яка вмирала, і та розповіла про якийсь злочин. Чи не забагато збігів, як ти вважаєш?

— Але Картамиш не може бути тією людиною, яка стежила за отцем Юрієм. Ти ж сам кажеш, що він уже багато років спаралізований.

— Слухай, довідайся в лікарів, чи не можна симулювати параліч?

— Одразу тобі скажу — не можна. Органи атрофуються.

— Шкода, — тяжко зітхнув Авенір. — Адже пан Картамиш ідеально підходить на роль голови товариства «Усуваємо непотрібних». Якщо, звичайно, таке товариство існує. Пан Картамиш — надзвичайно багата людина. Звідки у нього такі гроші?

Дементій вважав за краще нічого не відповідати.

Авенір трохи помовчав і додав:

— Добре, нехай всі ці люди померли у власних ліжках від природних хвороб. Але, можливо, хто-небудь усе ж нажився на їхніх смертях?

Дементій розсміявся з полегшенням, бо йому здалося, що приятель нарешті облишив свою маячню:

— Кожна смерть комусь вигідна. Ми ще раз усе перевіримо. Потелефонуй мені за кілька днів, — і він вискочив на вулицю, побоюючись, що Дейкало знову причепиться до нього з питаннями.

Звісно ж, майор Дементій дарма сподівався, що на цьому їхня з Авеніром гра у питання-відповіді закінчиться. Дейкало потелефонував рівно за два дні.

— Привіт! — весело гукнув він у слухавку. — Ти щось довідався?

— О Боже! — простогнав майор. — Це знову ти!

Але він лише вдавав незадоволеного.

Насправді у нього було чим похвалитися перед приятелем.

— Записувати будеш? — не втримався він, щоб не вколоти журналіста.

— Ти кажи, я так запам’ятаю. Отже, перше прізвище Арнаут. Ти казав, що це велике цабе з вашого міністерства. Він був багатий?

— На політичні питання не відповідаю, — ухилився від відповіді Дементій. — Досить заможний, як і кожен чиновник високого рангу.

— Кому залишилася спадщина? І хто успадкував його посаду?

— Спадкоємець, вочевидь, його син. Він живе у Канаді, має там власний бізнес. А посаду успадкував заступник. На момент смерті він перебував із дружнім візитом у Туркменістані. Обмінювався досвідом, так би мовити.

Обидва засміялися, уявивши, яким досвідом обмінюються туркменські і українські міліціонери.

— Тамара Оліяр залишила дуже велику спадщину, яку отримала після того, як її батько вибухнув разом зі своєю машиною та бензозаправною. У заповіті було вказано, що у випадку, коли вона помре, не досягнувши двадцяти одного року, її гроші переходять до мачухи. Мачуха — ще досить молода, працювала у батька секретаркою, але начебто все виглядає безневинно. Тепер знайома тобі Марина Балгіра. Її квартира і дача залишаються її сестрі у перших. До речі, квартира велика, у центрі, прекрасно відремонтована і вмебльована.

— Чудово. А де її сестра?

— Уже багато років живе в Німеччині.

— Виходить, усі спадкоємці на момент смерті не були у Києві. Просто прекрасно, — зауважив Авенір.

Дементій кахикнув і продовжував:

— З кількох Терещенків, які померли за цей період, один залишив молоду вдову, яка, очевидно, мала коханця, бо дуже швидко знову вийшла заміж. Мамчиць помер від крововиливу, ми його підозрювали у стосунках із злочинними угрупованнями, але довести не могли. Якщо це дійсно було так, то деякі власники крамниць зітхнули з полегшенням, почувши про його смерть.

— Послухай, Миколо, ти хочеш сказати, що всі ці смерті комусь принесли вигоду або полегшення. А як щодо Павлиша?

— У наших списках такого немає. Хоча це поширене прізвище.

— Мабуть, можна сказати, що це — наступна жертва.

— Слухай, по-моєму, ти занадто серйозно до цього ставишся. Ти просто впертюх. Послухай фахівця, не сприймай витвір своєї розбурханої уяви серйозно.

— Схоже, мене ніхто не сприймає серйозно, — сумно повідомив Авенір і поклав слухавку.

Наступного дня майор Дементій дзвонив у двері нового котеджа на Совках. Ще з вулиці він розгледів, що котедж недобудований, але ніяких будівельних робіт не зауважив.

«Можливо, колись тут і буде гарний садочок з пишними клумбами, — міркував Дементій, крокуючи доріжкою, — але поки що все пусто і голо. Та і не сезон зараз для клумб».

Козлов вийшов до хвіртки зустріти гостя. І знову він справив приємне враження на майора. Тепер свідок був одягнутий по-домашньому: у теплу куртку, картаті брюки і домашні капці.