Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва

— Та ви що! — вдавано вжахнувшись, Авенір схопився за голову. — Вони з вас зроблять відьму! В жодному разі!

Руся засміялася. А Наталя Паняєва тяжко зітхнула:

— Усе це добре, але я завтра мушу йти на похорон. Померла Марина Балгіра, моя давня подруга.

Авенір застиг, як мисливський собака у стійці:

— Балгіра! О Боже!

Усі подивилися на нього з подивом.

— Вибачте, — отямився він, — просто я згадав, де чув це прізвище. Наталю, ти ж мені розповідала про неї. Казала, що мусиш відвідати її у лікарні, — він запитально подивився на письменницю.

— Цілком можливо, — невпевнено відповіла та.

— Від чого вона померла?

— Токсичний поліневрит.

Авенір, вдаючи, ніби не помічає запитального погляду Русі, почав прощатися:

— Я хочу пройтися пішки. Надто вже нас напоїли кавою, — швидко сказав він і, щоб його не затримали, різко повернувся і рушив в інший бік від будинку Надії Борисівни. Йому хотілося побути на самоті, щоб дати лад власним думкам.

Він ішов, не помічаючи калюж, — зрештою, він ніколи не помічав їх, хоча й мав добрий зір.

Розмахуючи руками, Авенір розмовляв сам із собою:

— У чому тут річ? — міркував він. — Усе почалося зі слів Віруні, що коли треба когось позбутися, то для цього є Володарка. Потім була розмова з Дементієм, який показав мені список, знайдений в отця Юрія. У списку були прізвища Арнаут і Оліяр, тоді я згадав про бійку у барі і Тому Оліяр. Арнаута знав Дементій. Прізвище Балгіра теж видалося мені знайомим. Його, як я тепер пригадую, називала Наталя Паняєва, коли розповідала про свою хвору подругу. А тепер ця подруга теж померла.

Після цього я пішов побалакати з Вірунею до парфумного магазину. І Віруня відмовилася від своїх слів, була налякана і сказала, що ніколи не чула про Володарку.

А сьогодні — знайомство з Тетяною Володарською, яку її клієнти (мабуть, вона сама це і вигадала) називають Володаркою. А якщо Віруня мала на увазі не містечко Володарку, як я тоді подумав, а саме Тетяну Володарку-Володарську? Раптом ці три дивні особи мають якийсь стосунок до вбивства отця Юрія і до списка, який у нього знайшли? Може, я роблю помилку, зв’язуючи всі ці події між собою? Чому мені здається, що між ними є зв’язок…

Дейкало йшов, не розбираючи дороги. Йому хотілося з кимось побалакати. З Дементієм. Або з Іринкою. Йому хотілося, щоб хтось розвіяв його неясні підозри.

Він ще з годину блукав вулицями, подумки прикидаючи, чи варто зайти до найближчої кав’ярні, коли помітив, що знаходиться неподалік від будинка пана Картамиша. Авенір майже бігцем рушив у той бік.

Дейкало нетерпляче подзенькав у дзвінок біля хвіртки, і та зненацька відчинилася. Авенір, невідомо кому гукнувши: «Спасибі!» — покрокував подвір’ям і зайшов до будинку.

Пан Картамиш зустрів його біля дверей. Очевидно, будинок було обладнано системою стеження, і хазяїн побачив Авеніра за допомогою камери. Він знову був одягнений ошатно — картатий пуловер і вишукана сорочка, на шиї — шовкова шалька вишневого кольору, з-під пледу визирали темні черевики.

— Дорогий друже, — урочисто промовив пан Картамиш, — я щиро радий бачити вас! Сподіваюся, ви повечеряєте зі мною?

Авенірові хотілося комусь вилити душу, тому він погодився. І, як виявилося пізніше, правильно зробив. Бо пан Картамиш був вишуканий та екстравагантний не лише стосовно одягу, але щодо їжі також.

Їдучи поперед Авеніра, він показував йому дорогу до їдальні. Це була невелика кімната, де, крім старовинної шафи для посуду (а посуд у ній був навдивовиж чудовий), стояв масивний стіл із закороткими ніжками. Авенір здогадався, що це зроблено для того, щоб панові Картамишу було зручно обідати, сидячи на візку. На столі вже стояли тарелі з кількома видами копченої риби і м’яса та велика ваза із салатом, який Дейкало ідентифікував як «грецький». Авенір дивувався, що досі не побачив жодної людини, яка б могла бути помічником пана Картамиша, коли раптом з’явився великий і дужий чолов’яга у білому фартусі, що ніс паруючий супник.

— Це мій помічник, Борис, — представив пан Картамиш. — Він займається господарством і водить мою машину. На додачу мені надзвичайно пощастило, що він — прекрасний кухар.

Чолов’яга посміхнувся, поставив супник на стіл і вийшов.

Авенір у цей момент жував маслину, тому лише кивнув головою вслід чоловікові.

— Спробуйте, це Магелланова юшка, — запропонував пан Картамиш, знімаючи покришку із супника. — Камбала, вустриці, краби і трохи білого портвейну… Знаєте, я зустрів Бориса, мандруючи Африкою. Він там опинився не з власної волі і був чимось на зразок білого раба. Я його викупив і привіз додому. Поки Борис тинявся світами, він навчився вправно куховарити. Ви ж знаєте, ми, українці, небайдужі до їжі.

Магелланова юшка виявилася такою смачною, що Авенір був просто не здатен підтримувати розмову, до того ж він відчув, що страшенно зголоднів, поки блукав вулицями. На всі слова пана Картамиша він лише кивав, тому господар дав йому спочатку насититися. Згодом Борис з’явився знову і приніс рулетики з індички із шинкою, омлет з сирним соусом і до нього різнобарвий салат, а також тушковану щуку. Назви страв та їхні складові пояснював Дейкалу господар. Сам Авенір нізащо не здогадався б, що їсть, хоча все було надзвичайно смачним. Коли Борис поставив на стіл каву і торт під назвою «Медове поліно з фруктами», а Дейкало сито відкинувся на стільці,