Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва
Авенір посміхнувся:
— Третя сила? Так у вас ціла корпорація відьом?
— Смійтеся, смійтеся, от нашлемо на вас якусь погань!
Дейкало зітхнув:
— Яку ще погань? Навколо мене і так з ранку до вечора різна погань. То який дар має Віта?
Тетяна не відповіла, лише знову загадково посміхнулася.
Авенір взяв з полиці книгу і погортав:
— Невже ви у все це вірите?
Вона тихо відповіла:
— Не лише вірю. Знаю.
— Що ви знаєте? Звідки?
Тетяна кивнула на полиці:
— Не з них. У цих книжках зібрані основні постулати та історичні приклади. Але зараз наука може багато чого нового. Вона дала нам віру в силу думки, у її нові можливості. Знахарі викорисовували цю віру багато століть тому. Вони насилали смерть. Для цього зовсім не потрібно вбивати жертву фізично. Все, що треба, — це впевнити її, що загибель неминуча.
— Впевнити? Тобто навіяти? Але навіювання не подіє, якщо жертва не повірить.
— Психологи запевняють, що в кожній людині чаїться бажання померти. Отже, треба лише вміло його використати.
— Тобто ви примушуєте жертву покінчити із собою? — Авенір не вірив своїм вухам.
Тетяна тепер дивилася на нього без посмішки, у її високій кощавій поставі було щось лиховісне.
— Ви, зовсім відстали від життя. Хіба ви не чули про самонавіяні хвороби, про помисливість?
Авенірові вже хотілося, щоб хтось порушив цей дивний тет-а-тет.
Тим не менше він спокійно відповів:
— Звичайно, я читав про таке.
Тетяна продовжувала, наче не почувши його слів:
— Людина раптом захворює, бо вона починає думати, що захворіла. І от в абсолютно здорової людини виникають симптоми хвороби, біль у певних органах.
— Тепер я зрозумів, — наче про себе промовив Дейкало, — що ви маєте на увазі.
— Щоб знищити жертву, треба вплинути на її підсвідоме бажання померти, на підсвідомий намір залишити цей світ.
— І ви можете це зробити? — Авенір намагався, щоб іронія у його голосі пролунала якогомога виразніше.
Тетяна переможно глянула на нього:
— Хочете — вірте, хочете — ні, але цю таємницю я вам не довірю.
Авенір мовчав, мріючи, щоб зараз, як у кіно, відчинилися двері й хтось увійшов.
* * *І наче у відповідь на його прохання двері бібліотеки безшумно розчахнулися. На порозі стояла Надія Борисівна з Русею, з-за їхніх спин визирала Наталя Паняєва. Маленьку процесію очолювала Оксана.
Авенір встиг подумати про те, що двері повинні відчинятися автоматично, за яким-небудь знаком. Але відразу здогадався, що, мабуть, Оксана і подала цей знак.
Надія Борисівна з цікавістю розглядала бібліотеку.
— То це тут ви проводите обряди чорної магії? — спитала вона.
— Ні, ходімте, я вам зараз покажу, де, — радісно запропонувала Оксана.
Вони рушили галереєю ще далі вглиб будинку.
Тетяна тим часом звернулася до письменниці:
— Хочете написати про вбивства за допомогою чорної магії? Я вам багато чого розповіла б…
— Нагадайте мені про це, коли я закінчу книгу, яку пишу зараз, — зверхньо кивнула Наталя.
— А про що ваша книга? — ввічливо поцікавилася Тетяна.
— Про вбивство актриси на фестивалі «Молодість».
— Сподіваємося скоро прочитати, — зауважила чаклунка. — Але книга про дійства чорної магії принесе вам великий успіх.
Почувши ці слова, Дейкало захихотів так весело і нечемно, що Руся злегка штовхнула його ліктем у бік. Вона теж знала, якої високої думки була письменниця про себе і про свої книжки.
У великій кімнаті з опущеними темними гардинами само по собі загорілося світло. В цілому її облаштування разюче відрізнялося від решти приміщень, якими вони проходили. Здавалося, вони повернулися у позаминуле століття. Стіл посеред кімнати був масивний, з горіхового дерева, застелений темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками. На кам’яній підставці стояла велика кришталева куля — обов’язковий атрибут всіх ворожок. Попід стіною примостилася низька тахта, теж накрита темним оксамитовим покривалом з кабалістичними знаками. Поряд з іншою стінкою стояло масивне крісло. Біля нього — бронзова жаровня, а поруч — старий мідний таз. Лампи не горіли, але звідкись із прихованого світильника лилося світло.
Раптом усі відчули, що у приміщенні стало дуже холодно. Наталя Паняєва отямилася першою:
— Надіє Борисівно, — доторкнулася вона рукою до ліктя пані Мурченко, — здається, вже час дякувати господарям…
— Так, так, ми справді зловживаємо вашою люб’язністю, — погодилася Надія Борисівна.
Господарки їх не затримували. Гості швидко, майже бігцем проминули довгу галерею і, попрощавшись, вийшли на вулицю.
— Не сподобалися мені ці жінки, — рішуче заявила Наталя Паняєва, щойно вони вийшли за ворота. — Хоч що робіть, не сподобалися.
— Ну, не слід сприймати їх так серйозно, — розважливо заперечила Надія Борисівна.
— А мені б