Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

От Міланка! І захотілося ж їй продовження бенкету! Ні, щоб спокійно роз'їхатися і на тому все. А втім, я сама винна, що турбувулася про неї. Аліна мені доповідала, що наша пустунка, яка завжди відрізнялася особливою харизмою та непосидючистю, за останній рік взагалі гальма зламала. Дівчина неодноразово встрявала в халепи... От тільки деталі халеп я, якщо чесно, не знаю, бо ось така неуважна подруга, яка телефонувала своїм університетським сестрам раз на місяць, якщо не на два. Своїх проблем з головою й без них вистачало.

Ну і нащо я поперлася зараз за нею? Згадала студенство, мабуть. Раніше ми горою були одна за одну, куди двоє — туди й одна, куди одна — туди й двоє.

"...Коли ти наодинці, все що маєш — сміття твоє..."

Слова пісні, що лунали з магнітоли потрапили в мою свідомість. Ностальгія безжалісним струмом вдарила в серце. Згадала, як останні роки я сама намагалася розчистити свою пам'ять, як боролася тет-а-тет із страхами, розпачем й смутком. Подруги, коли я потребували їх підтримки найбільше, мені нічим не змогли допомогти. Вони тоді відчули на смак доросле життя, а я боязливим щурем пірнула у свою добре знайому нірку. Здавалося, що вдома все лікує, але допомогти спромігся тільки час...

— Ти як тут? — Ярослав злякав своєю появою, жваво закинувши щось об'ємне й темне на задні сидіння, а потім вскочивши ловким кабанчиком на місце водія. Не менш прутко замінив USB-флеш-накопичував в магнітолі і тепер енергійно шукає якийсь трек.

Здається він повеселішав. Десь вже знайшов заначку та бахнув тишком-нишком? Мій дід завжди так робив. Сховає чвертку сусідчиного самогону в сараї, аби баба не бачила, а потім ходить, перевіряє, чи знесли курочки золоті яєчки... Щоправда, потім і звичайного яєчка не міг донести до хати, бо розбивав, спотикаючись на порозі. Таку от міцну, зроблену на совість, горілочку гнала сусідка.

— Як настрій? — питає мене, коли залунала пісня Скрябіна.

Я лиш стинаю плечами. Не знаю, що й відповісти, а звинувачувати у підозрілості хлопа якось не хочеться, а то ще й справді знов розвернеться та й побіжить в свою квартиру, а мене тут залишить. Добре, що повернувся, а без душевних розмов жити зможемо. Ще й пісня вловила синхроном вібрації моменту, від чого слова й зовсім зникли, навіть у думках. Тож, поринувши в морок заплющених очей, просто прислухаюся до слів і своєї пульсація в скронях...

"...Давай виключем світло і будем мовчати
Про то, що не можна словами сказати..."

– ...Сонце, ти так найцікавіше проспиш, – несподівано загримало і застукотіло щось біля моїх вух. — Ми приїхали. Ходімо.

— Я що, заснула? Куди йти? — мляво потягуюся і скрізь вищір сонних очей роздивляюся Ярославів лик переді мною.

— Не куди, а де, — загадково усміхається парубок, а за лічені секунду вже опиняється ззовні і відчиняє дверцята з мого боку та подає мені руку, як істиний джентельмен.

Спросоння було важко мислити логічно і щось відповідати на незрозумілі фрази. Тому довірила свою руку Яру і вона втопилась у його долоні.

Він витягнув мене з авто, зачинив всі дверцята і активував сигналізацію, а потім повів подалі. Тільки зараз, опинившись позаду нього, помітила, що на спині хлопця якийсь чохол у фігурній формі гітари, а ще якась тканина на плечі. Та це все мене не цікавило.

Відчувши прохолоду ночі здригнулася всім тілом. Дрижжаки обскубли, як голу курку, а щось вогке й бридке, іноді колюче, чіплялося за ноги.

— Куди ти мене ведеш? — забила тривогу, намагаючись висмикнути свою руку з теплоти, яка насправді була приємною, і зупинилася.

— За Кудикану гору по зелені помідори. Май терпіння, принцесо. Закудихкала мене вже, — озвався поводир.

Нарешті повністю розула очі та звільнилась від залишків сну. Вже ясніше зрозуміло, чому знизу прохолодно, а зверху темно. Розирнувшись, вгледіла, що серед німої ночі ми знаходимось на якомусь пагорбі порослому мерзлими кущами. Перші заморозки настали, як не як. І це все я розгледіла завдяки зорям, які ясно, але не рясно палали над нашими головами, розріджуючи суцільну чорноту.

— Ходи сюди, — пропустив мене вперед себе хлоп, доторкнувшись до моєї талії, схованої під шарами одягу. Він ще й підпирати мене почав, тому хочеш, не хочеш, а довелося чимчикувати далі.

— Ми приїхали дивитися на зорі чи що? — питаю ще раз,  показуючи своє незадоволення і знову нескорено розвертаюся в зворотній бік, опинившись обличчя до обличчя зі своїм невгамовним екскурсоводом. — Мені холодно.

— Згоден. В машині тепліше і комфортніше, але в ній не відчути всієї палітри щастя. Якщо захочеш, ми скоро повернемось в тепло, але спершу... — осікся він і вже смілевіше торкнувся мого плеча, силоміць розвертаючи його в бажане направлення. — Глянь.

Роздратовано пирхкаю носом і натягую брови на очі, а губи щільно скручую в трубочку, неначе капризне дитя. Але мовчу. Що я можу зробити проти чоловічої сили? Вірно. Зробити так, як сказали.

Навівши приціл очей на далечину, мимохіть зойкаю.

На мій подив, ми опинилися за містом і зараз воно простяглося перед нами  смужкою з вогників, що обралимо темну пляму широкого русла річки. Точніше, це було інше найближче велике місто, в якому я раніше також часто бувала. Втім, панорамний вид, що відкривався очам саме з цієї місцини був одним із найпрекрасніших у світі. Щоправда, я й світу майже не бачила, але якщо вважати ним нашу область — то виправдання зійде.

— Вночі цей пейзаж я ще не спостерігала, — зізнаюся після п'яти хвилин зачарованого оніміння.

— А я любив раніше сюди ось так приїзджати ввечері або вночі. Моя Батьківщина неподалік, то ж, маючи власний засіб пересування, мав таку можливість.

— То ти романтик? — обертаюся до хлопця, силует якого чітко виділявся на фоні низько посадженого до горизонту блідого місяця, й ніяковою.

Ярослав часу не гаяв. Він вже осів на землю й тримав в руках... гітару! Швидким жестом тонких пальців гукнув приєднатися й мене.