Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

Ліза вхопила сестру за руку.

— Мері, що з тобою трапилося?

Вродливе, лялькове личко Мері покривилося, повновиді рожеві вуста затремтіли, мов намагалася вона стримати чи то крик, чи ридання.

— Мені страшно, Лізо! Господи, як би ти лиш знала, як зараз страшно! Мені було лячно ще по приїзді сюди, але зараз… уночі, під це гримання та блискавки… я ледь не збожеволіла. Маман буде сварити за подібне, але я не можу…

Ліза обійняла Мері.

— Заспокойся, люба. Заходь, ми ляжемо поряд, як колись у дитинстві робили це не раз. Пам’ятаєш?

Мері слабко посміхнулася.

— Пам’ятаю. Але ж маман…

— А ми їй нічого не скажемо.

Ліза, аби не перестрашити полохливу сестру ще більш, змовчала про власні жахи та видіння чаклунів у чорному, що вешталися її покоями, тверезо вирішивши, що то їй усе ж таки примарилося й нікого біля дверей кімнати вона не бачила. Вона лягла поряд сестри, й Мері — така худенька та беззахисна, відразу ж притулилася до неї й вдячно поцілувала.

— Спи, — прошепотіла Ліза й заплющила очі. Дихання Мері поряд скоро зробилося рівним та спокійним — вона й справді поснула, втомлена та заколисана заспокійливою присутністю старшої сестри. А ось сама Ліза ще довго не могла поснути, дослухалася все до темряви, котра час від часу порушувалася то воркотінням уже затихаючого грому, то віддаленим завиванням того господарського собаки, то незрозумілими звуками, що іноді порушували тишу. Але того мороку, від котрого крижаніла кров, тієї чужої присутності вона вже не відчувала, й усе одно поснула тільки тоді, коли за вікнами густа темрява почала розбавлятися сірим молоком світанку.

***

Ранок наступного дня видався теплим та сонячним, і вже нічого не нагадувало тієї страшної негоди, котра вирувалася над маєтком увечері. «Гніздо Кажана» спокійно купалося у променях ласкавого сонечка, мов жива, хоч уже в літах істота, відігріваючи товсті кам’яні стіни.

В поганому настрої, невиспана, Ліза без особливого бажання поснідала вранці, краєм вуха вслуховуючись у розмову значно ожилої маман з пані Кажановською, з байдужим виглядом подала руку Роману Яковичу, котрий від’їздив у страшенно важливих справах до міста, й мов не почула його питання:

— Ви будете скучатися, Елізо?

З холодним виразом обличчя вона піднесла до рота горнятко з кавою, а Роман, не отримавши бажаної відповіді, роздратовано зітхнув і вийшов з їдальні, сухо попрощавшись.

Пані Кажановська зітхнула йому вслід.

— Бідний Роман, — поскаржилася вона баронесі, похитавши головою, — геть забігався в справах, а Ярослав поводиться просто жахливо. Йому геть байдуже, якщо ми навіть опинимося в злиднях, геть збідніємо…

— Помиляєтеся, тітонько, — обірвав її палку промову спокійний голос від порога, й Ліза здригнулася, побачивши високу постать у білій шовковій сорочці, з гривою густого чорного волосся, з обох боків котрого біліли дві стрічки сивини. Безжальне сонячне світло, що щедро лилося у великі вікна, виявило те, що приховало ввечері жовтувате світло лампи. Його втомлений, навіть хворобливий вигляд, сірий, нездоровий колір обличчя, темні кола під очима та вираз болю і розпачу, що застигнувся в тих чорних очах. Біль та глуху злість, що робила його лице таким різким та холодним, мовби вирізьбленим з того ж товстого сірого каменю, з котрого було викладено стіни його будинку.

Й мало кому було відомо, що не лише біль за так трагічно померлою дружиною поїдом їсть господаря маєтку «Гніздо Кажана», що біль той густо був замішаний зі злістю на ту, котру любив він колись і котра просто зрадила його. Колись він кохав її, здавалося, так сильно, а останнім часом лиш терпів поряд її присутність, не ладен спокійно терпіти та сприймати її квітучу вроду, котрої вже торкнулася чужа, злочинна рука. Рука, котра, граючись, вкрала в нього всю радість подружнього життя, вибудувала між ним та Оленою глуху, мармурову стіну відчуження. Й навіть батьківство так і не народженого дитяти в нього вкрала та рука, що звабила його дружину. Й ось тепер і зрадниця, колись така ним кохана, й те дитя, котре могло би бути його, але не було ним — вони лежали в сирій землі, а він полишився засуджений до мінливих, виснажливих нападів то холодної люті та злості на дружину, що зрадила його, то гострого болю за нею та провини, що картала його тим розумінням, що він теж винен у її смерті.

Ярослав повільно обійшов стіл, сів у високе крісло, в котрому за декілька хвилин до нього гордовито возсідався Роман, не звертаючи уваги на те, як поморщилася тітка, що поглянула на нього не надто доброзично.

— Й у чому це я помиляюся? — невдоволено запитала вона, повагавшись, наче остерігаючись сварки з небожем, наче соромлячись присутності нареченої сина з родиною — то зрозуміти було важко.

— У нашій вдаваній бідності, — відповів Ярослав, руками відриваючи шматень хліба й закидаючи його до рота.

А на порозі вже з’явився його великий собака та старий, кульгавий дідусь у лакейській синій лівреї. Пес відразу ж побіг до господаря, а дідусь невдоволено насупився.

— Снідати будете, пане?

Ярослав кивнув.

— Так, принеси чогось смачненького.

З неприхованою тривогою позиркнувши на господаря, дід уклонився й вийшов з їдальні, а похмурі, згаслі очі Ярослава через стіл відразу ж відшукали поглядом лице Лізи й вп’ялися в нього пронизливо та пильно. Відчувши, як затремтіли руки, Ліза поставила горнятко з кавою на стіл, намагаючись полишитися спокійною під цим поглядом.

— Як вам спалося, Лізо? — запитався він ледь не лагідно, й Ліза швидко звела на нього погляд.

— Дякую, добре.

Чітко вимальовані вуста всміхнулися.

— Не схоже, у вас втомлений вигляд.

— Вам здається.

— А не скажіть, — заперечив Ярослав, з незрозумілою цікавістю роздивляючись її своїми чорними очиськами. — Це таке місце, що гарненькі панночки, котрим з часом доводиться тут жити, дуже швидко марніються, мов хтось обкрадає їхню красу…

Ліза роздратовано перенизала плечима.

— Я не збираюся жити у цьому будинку, — відгукнулася вона, почуваючись досить незручно під цим вивчаючим, загадковим поглядом і розмірковуючи над тим, звідки йому відомо про її безсоння, про цю одну з найгірших ночей у її житті — якщо тільки він не приходив до неї вночі духом невпокоєного чаклуна-пращура, на котрого був таким подібним.

Ярослав холодно розсміявся.

— Ну, ви, можливо, поки й не збираєтеся, але вам не зайвим буде знати, що ваш майбутній чоловік тільки й живеться «Гніздом»,