Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

— То до дворян пнешся, Романе? — насмішкувато запитався він, всаджуючись у крісло навпроти Лізи, закидуючи свої довгі ноги одна на одну та почухуючи свого собаку за вухом.

Рука Романа на плечі Лізи зробилася кам’яною.

— Дуже смішно, — крізь зуби процідив він і, знявши важку руку з плеча Лізи, котру тримав, мов заявляючи право своє на неї, господарським рухом ухопив Лізу за холодну долоню. — А тепер вибач нас, моя наречена дуже втомлена довгою дорогою та появою що твого вовчиська, що твоєю власною посеред негоди, а ви ж з ним обоє не надто гарне видовисько для її чарівних оченят. Я відведу її до кімнати, їй потрібно відпочинути…

Ярослав кинув на нього гострий погляд.

— А чи не зарано ти господарюєш у моєму домі?

Роман боляче стиснув руку Лізи.

— «Гніздо Кажана» належить усім Кажановським, — прогарчав він злим, глухуватим голосом, геть втрачаючи манери вихованого та спокійного багатія, котрим Ліза бачила його увесь час знайомства. Щось нове, приховане до цієї хвилини проступилося на його лиці.

Ярослав Кажановський підвівся на ноги, погрозливо примруживши чорні очі, й відразу ж не менш погрозливо загарчав його страшний пес, вищиривши на Романа жовтуваті гострі ікла й умить підхопившись на лапи.

— «Гніздо Кажана» належить мені! — тихим, але таким голосом, що у Лізи спиною поповзлися мурашки страху, прошипів він, і їй видалося — ще мить, і Ярослав Кажановський просто кинеться на свого кузена, й зробилося так незручно, так ніяково від цієї сімейної сварки при них, чужих людях, що вона ледь не розридалася й не втекла, не висмикнула руку з сильної руки нареченого. Та погляд Ярослава впався на її бліде лице, охопив налякані зелені очі — й Лізі видаватися почало, як пом’якшали захололі риси його похмурого лиця, й він декілька разів глибоко втягнув у себе повітря, заспокоюючись. — Добре, не будемо про це зараз, а то твоя наречена знову знепритомніє. З невідомої якоїсь речі вона мене боїться ледь не до німоти. Що ти їй устигнув наплести?

Роман кинув на нього ворожий погляд.

— Нічого такого, що не було би правдою.

Ярослав хитнув головою.

— Тоді уявляю, — насмішкувато протягнув він і несподівано опинився недозволенно близько поряд Лізи. Чорні, бентежні та неспокійні очі його впилися в її лице дивним, незрозумілим поглядом, а сильна рука з довгими пальцями охопила округле підборіддя, змушуючи Лізу підняти голову й поглянути прямо в ті дивні, чаклунські очі. — Що ж, Лізо, ідіть відпочивайте, і нехай вам насняться лиш гарні сни в цю першу ніч у моєму домі. Й ласкаво просимо до «Гнізда Кажана», майбутня пані Кажановська.

Ліза й не дихала, зачувши ці слова, й видавалося їй, що всі присутні у вітальні, враховуючи навіть наполохану до напівпритомності Мері, зачули в цих його словах потаємний натяк, котрий ухопила слухом вона сама, і Роман відразу ж потемнів лицем.

— Облиш її, покидьку!

Він було кинувся до кузена, але пес загарчав, знову показуючи гострі ікла, й Роман, зблиснувши розлючено очима, відступився на два кроки назад, полишивши Лізу поряд із Ярославом, але тут уже, мов не втримавшись, втрутилася пані Кажановська.

— Ярославе, я тебе благаю, — високим, нервовим голосом заговорила вона, поглядом примружених сірих очей впиваючись у лице Ярослава, — припни ж ти свого вовчиська, невже ти не бачиш, що він ось-ось кинеться на Романа й таки пошматує його. Та й узагалі, що це за дикість така — тримати у порядному будинку хижака?

Ярослав тільки брову темну вигнув.

— Мій дім — то кого хочу, того в нім і тримаю, — прохолодним голосом відгукнувся він. — До того ж, тітонько, вам добре відома нелюбов Карая до Романа. — Відвернувшись від тітки, Ярослав без дозволу вхопив холодну долоню Лізи і поцілував несподівано гарячими вустами. — Доброї вам ночі, чарівна Лізо… ох, вибачте — Єлизавето Павлівно.

Ліза сіпнулася, відчувши шкірою тепло його вуст і дотик неголеного підборіддя, здригнулася й затріпотіла, тільки не від огиди, а від якогось незнайомого їй, незрозумілого відчуття, що вогняною хвилею пройшлося всім тілом і зробило геть заслаблими її й без того слабкі ноги.

І він то помітив.

У глибині напівмертвих, потухлих очей сяйнуло світло й промайнула швидка, зігріваюча усмішка. Й те світло, й та усмішка — вони на якусь мить перемінили його похмуре лице, й Ліза з подивом побачила перед собою геть іншу людину. Але в неї за спиною невдоволено забурмотів щось Роман, і світло згасло, і посмішка геть зниклася, й вона знову бачила того похмурого, непривітного вершника, котрий вилетів до неї з завіси дощу на доріжку перед будинком.

Вона мовчки висмикнула у нього долоню й, відійшовши, відразу ж опинилася в руках нареченого, що бубонів матері стосовно влаштування баронеси з матір’ю та дочками. Ліза ж відчувала все на собі пильний погляд Ярослава, та поглянути на нього не сміла, Роман міцно стиснув її руку й потягнув геть із вітальні, та так швидко, мов за ним гоновилися якісь невидимі сили, вирвавшись із пекла. Ліза ледь поспівалася за його широкими кроками й не встигалася роздивитися ані коридору, котрим вони йшли й котрий мелькотів пурхливою птахою перед очима синім оксамитом шпалер, ані облич служниць, що траплялися їм назустріч. Зупинився він тільки тоді, коли впихнув Лізу до просторої, гарно мебльованої кімнати, стіни котрої було обшито шпалерами золотаво-бузкового кольору, а килим на підлозі, оксамитові штори на двох вікнах та обшивка на м’яких стільцях мали ніжне блакитне забарвлення. Облишивши у спокої онімілу руку Лізи, він набичився, постояв з хвилину мовчки, а потім процідив крізь зуби:

— Бісів п’яничка, він ще надумав мені помститися? Ну нехай спробує, нехай спробує, а ми ще подивимося, що з цього вийдеться.

Ліза кинула на нього тривожливий погляд.

— Що з вами, Романе Яковичу?

Він відповівся їй палаючим поглядом.

— Що зі мною? Ви ще питаєтеся, що зі мною, Лізо? Я допустився помилки, коли надумав привезти вас сюди. Але ж після самогубства Олени він геть замкнувся в собі, почав пиячити, днями не вилазив із її кімнати. Я ж вважав його знищеним та геть розчавленим, звідки ж я знав, що він так швидко оживеться з вашим приїздом?

Ліза похитала головою.

— Вибачте, але я вас не розумію.

— Не розумієте? — Він скривився. — А й не треба, не треба, Елізо, мене розуміти. Краще було б мені