Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

чулося стільки осуду на адресу того її небожа, що Ліза відчула досить сильне зніяковіння й швидко поглянула на Кажановського, але той тільки перенизав широкими плечима й заспокійливо усміхнувся, а Ліза знову згадала свій страх там, надворі, коли до них із дощу вискочився дивний пес. Але наказала собі відволіктися, знову вибачилася перед пані Кажановською, намагаючись не звертати уваги на гостре почуття невподоби, котре викликала в ній майбутня свекруха. Щось нещире, геть награне видавалося їй й у самій цій жінці, й у словах її влесливих, й цій усмішці її холоднуватій, котра крижаною квіткою квітла на ще досить гарних вустах, але полишала холодними й непривітними великі сірі очі, котрі з уважною, але далекою від приязні допитливістю вивчали її бліде збентежене лице, що ще не відійшло від непритомності.

— Сідайте ж, люба, чому ви стоїте на ногах? — нарешті промовила пані Кажановська, й Роман Якович усадовив Лізу у велике, широке крісло, що стояло поряд диванчика, на котрому гордовито возсідалася сама пані Кажановська, й Ліза спробувала відігнати від себе неприємне відчуття, що зараз до неї звернулися, мов до служниці. Ні, звернення було досить ввічливим і наче з вигляду приязним, та все ж щось у манерах, у словах та очах Софії Кажановської вказувало на те, що вона вважає наречену свого любого старшого сина геть йому нерівнею. Й єдине, що вибачало саму Лізу й змиряло пані Кажановську з вибором сина, — то родовитість майбутньої невістки, не будь-котрої, вони — Венгель-Розумовські, не мали би милості навіть до маєтку бути допущеними. Схоже, пані дуже бажала родовитих онуків, що погодилася терпіти цей нерівний шлюб, котрий планувався між її сином та збіднілою, дуже збіднілою дворянкою. Й це відчуття так спочатку вразило Лізу, що вона ледь стрималася, аби не бовкнути якусь різкість цій пихатій багатійці чи, того ще гірше, утекти геть із цього дому, гучно гепнувши дверима, в темну ніч, над котрою вирувалася негода… Але тільки прохолодно поглянула на майбутню родичку, поступаючись гордовитій крові далеких пращурів-аристократів з Пруссії та Польщі, й поглянула на нареченого, але очі її враз чомусь зачепилися поглядом за великий, мальований вмілою рукою портрет, що висів на протилежній стіні, майже торкаючись широкою, золоченою рамою каміна, але не та розкішна рама притягнула до себе увагу Лізи, а зображення. То був вершник, котрий так перестрашив її у дворі, й зараз на неї мов не намальовані, а живі дивилися ті пронизливі чорні очі, що ніби палалися вогняними сполохами у своїх глибинах.

Прослідкувавши за її поглядом, Кажановський усміхнувся дещо незрозуміло.

— Це наш легендарний пращур, Елізо. Сам великий та могутній Данило Кажановський, Данило Кажан — бідний чернець, котрий заради чарівних очей купецької доньки кинув геть усі свої обітниці й — за переповідками забобонливих бабів — продався самій нечистій силі за гори золота, котрі й зробили Кажановських тими, ким ми є зараз, — з неприхованою насмішливістю в голосі промовив Роман Якович, і відразу ж після цих його слів захиталася на поличці каміна, поряд портрета вродливого, але похмурого чоловіка, порцелянова пастушка з маленьким козенятком.

Пані Кажановська нахмурилася.

— Романе, я прошу тебе…

Кажановський виразно вигнув брови.

— А що я такого сказав? Облиш, мамо, та ця геть заслинявлена дурня вже давно мандрує не лише Лубнами, а й усією губернією, — Кажановський вклонився застиглій Лізі, котру все ж перестрашило те тремтіння пастушки, до котрої ніхто не торкався після слів Романа Яковича про його далекого дивного пращура, та нерухомим, певне, не менш перестрашеним маман і Мері. — Хоча, як я вже згадував у кареті, надприродні здібності нашого славетного пращура є не чим іншим, ніж вигадками, дурними вигадками охочого до всякого такого таємничого люду.

Мить — і вітальнею мов порив холодного вітру промайнув, здригнулося та затріпотіло, погрожуючи потухнутися, полум’я в лампах, що щедро освітлювали вітальню, а пастушка та нещасна з козеням розхиталася так сильно, що зрештою перехилилася вліво й з тоненьким дзвоном упала на долівку, розбившись на дрібні шматочки. Ліза застигла, заблимала, відчуваючи, як страх липкий огидною тварюкою копирсається десь під серцем, наповнюючи усе її єство. На Мері ж і взагалі було поглянути страшно — бідне дитя ледь трималося на ногах, завмерши біля фотеля маман і вчепившись побілілими пальчиками в спинку крісла. Як Ліза зараз розуміла нещасну свою сестру, бо й сама страшилася цього дивного будинку, та що там казати, навіть і маман була дивно притихлою й намагалася сміливо не видавати власного страху ні дочкам, ні господарям цього гнізда чаклуна, надто часто та незвично для себе опускаючи очі.

— Й не соромно тобі, Романе, так нашого прадіда ображати? — пролунав від порога низький, невдоволений голос, і Ліза побачила високу, темноволосу постать у чорній сорочці, й серце її на мить забулося про то, що має битися, й видалося знову, що то стоїть він — той лихий вершник, і за мить поряд може з’явитися його страшний, певне, нерозлучний з ним пес.

Але ось він вийшов уперед, наблизився до світла, й вона з неймовірним полегшенням зрозуміла, що це зовсім інша людина, хоча схожість між ним та вершником була разюча. Вони мали однакову могутню постать, довге та чорне волосся, пронизливі очі чорні та низький голос, але все ж вродливе лице того, хто увійшов до вітальні, було іншим і молодшим на вигляд, та й бракувало його, вершника, сивих стрічок біля скронь.

А був то Данило Якович Кажановський — молодший брат Романа Яковича, у котрого й справді прослідковувалася вражаюча схожість як з покійним пращуром, так і з кузеном Ярославом. Хоча Данило — досить мрійливий та цікавий парубок — схожості зі старшим кузеном особливого значення не надавав, а ось схожістю з відомим пращуром, на честь котрого і ймення отримав, пишався надзвичайно. Ще дитиною майже, маючи невинні дванадцять чи то тринадцять років, коли зауважив хтось, що має він велику вподобу з колишнім мгарським ченцем-розстригою, втямив він собі до голови, що не тільки зовнішність Данила Кажана успадкував. Кортіло йому бути спадкоємцем і тієї сили, котру примальовували далекому пращуру — Кажановському-першому. Й ось уже декілька років намагався він переконати найближче оточення та товаришів, що той дар — таємничий та страшний дар чаклунства — він успадкував повною мірою. Та мало хто йому вірив, за винятком хіба що полохливих служниць, котрих у темних коридорах будинку він полюбляв настрашити так, що переляканого дівочого вереску було чутно й до Лубен.

Роман Якович