Гніздо Кажана - Дарина Гнатко
— Я думала, що збожеволію, — жалібно поскаржилася Мері, потираючи тонкі, худенькі свої руки, мов змерзла, хоча днина видавалася досить жаркою. — Ти помітила, як тарілки спочатку злетіли вгору, а потім ляснулися додолу, мов їх хтось жбурнув з неймовірною силою…
Ліза спохмурніла.
— Помітила.
— Це просто жахливо! — Вродливе личко Мері зробилося зовсім нещасним. — Й навіщо тільки Роман Якович привіз нас сюди? За що він любить так цю велику кам’яну могилу?
Ліза зітхнула.
— Не знаю я. А ти що, хочеш поїхати звідси?
— Так, — спершу гаряче відгукнулася Мері, й спохмурніле личко її просяялося, але потім, мов щось пригадавши, вона з незрозумілої речі почервоніла, опустила дещо винувато очі, приховавши їх довгими темно-золотавими віями, й невпевнено, затинаючись, пробурмотіла: — Тобто… ні, не хочу я їхати з цього маєтку, коли вже Роман Якович наполягається, аби ми перебували тут. Та й куди ж нам їхати звідси? Назад до пані Громової? Так, Лізо, маман же й під примусом смерті не погодиться кинути отакі розкоші й повернутися у ті злидні. Ні, я… я з часом звикнуся до цього дому, й до того дивного, що у нім коїться, я теж звикну. Маман, зрештою, має рацію — не можна ж увесь час усього боятися. Я маю побороти свої страхи, як то мені не важко.
За розмовою сестри обійшли великий господарський будинок Кажановських, минули ще один будинок, досить маленький, стайні й вузькою стежиною, за вказівкою веселої молочниці, що трапилася їм дорогою, вийшли до річки Сули. Густо порослий травою та вербами берег був тихим та безлюдним. Ліза намагалася заспокоїтися, а вода завжди діяла на неї заспокійливо. Але там, на березі Сули, у маєтку Кажановських вона спокою не відчула зовсім… Навпаки, нею раптом оволодівся ще більш глибокий неспокій, він захолодив кров і викликав тривогу — глибоку та досить сильну. Мері, певне, теж щось ніби відчула, тому що на чисте личко повернувся страх, а в очах майнула паніка.
— Щось мені тут лячно.
Ліза хитнула головою.
— Так, місце не надто приємне…
— А ви знаєте чому? — пролунав раптом за їхніми спинами низький, уже такий знайомий голос, і роздратована Ліва різко обернулася.
Прихилившись дужим тілом до однієї з верб, за декілька кроків від них стояв сам господар маєтку. Ліза проти власного бажання задивилася на його вродливе лице, котре виглядалося значно краще, й покращення то було дуже помітно. Чи то вино оживило його помертвіле лице, чи щось інше, але зараз перед Лізою стояв гарний чоловік, від котрого й погляд відірвати було важко, щось у нім — можливо, й сила його чаклунська — зачаровувало Лізу, притягувало до себе, й вона раптом зрозуміла, що після Назара це був перший чоловік, у присутності котрого вона відчувала таке сильне хвилювання. Так, цей Ярослав Кажановський хвилював її, відразу ж, з першого погляду він схвилював, а після сніданку вона взагалі відчувала себе дещо дивно, мов зачаклована ним. Та й він сам значно перемінився, чого було варто тільки світло та полум’я в його очах, ще вчора потухлих та мов мертвих… Щоправда, придивившись уважніше, Ліза раптом зрозуміла причину надзвичайного лиску чорних та пронизливих очей Ярослава Кажановського.
Ярослав Кажановський був напідпитку.
Напевне, на її виразному лиці промайнула тінь осуду та легкої огиди, тому що Кажановський умить наїжачився, наче його вірний пес, і примружив невдоволено чорні очі.
— А ось засуджувати мене не треба!
Ліза відповілася йому холоднуватим поглядом.
— Я вас не засуджую.
— А неправда, — п’яненько усміхнувшись, заперечив Ярослав Кирилович, втрачаючи власне невдоволення й пропікаючи Лізу пильним поглядом. — У вас занадто виразне чарівне личко, люба Лізо…
— Для вас я не люба Ліза…
— Та киньте. Не за горами ж той день, коли ви поберетеся з моїм кузеном і зробитеся моєю родичкою. — Він кинув погляд на воду. — А місце дійсно прокляте, бо колись тут знайшла свою смерть ославлена Данилом Кажаном дівиця Мотря, тут ледь не потопла моя бабця й тут… — Ярослав спохмурнів, кинув сповнений ненависті погляд на спокійні, сіро-блакитні води Сули й додав: — Тут обірвала життя моя дружина.
Ліза зніяковіла.
— Вибачте.
Чи не вперше вона побачила в ньому не тільки різку, не надто привітну людину, але й чоловіка, котрий страждає, глибоко страждає через втрату страшну своєї близької людини.
Ярослав Кирилович майнув рукою.
— Вам немає за що вибачатися. Олена сама обрала собі таку смерть, а що вже привело її на цей берег — нехай то залишиться її таємницею, котру вона понесе з собою у вічність. — Він похитав головою, мов скидаючи з себе якесь марення, давній і звичний біль. — Та не будемо більш про це. Ви є моїми воїстину чарівними гостями, тому пропоную вам прогулятися маєтком…
Ліза заперечно похитала головою.
— Ми вже прогулялися.
Кажановський зіщулився.
— Знову кігті мені показуєте? — різким порухом відхилившись від верби, він — безперечно гарний та сильний чоловік — рушив до застиглих на березі сестер.
Мері пополотніла, хотіла було відступитися назад, та Ліза вчасно встигла вхопити її за руку, аби сестра не впала до води.
Ярослав розуміюче усміхнувся.
— Ваша маленька сестричка зараз зомліє від страху переді мною. Чому ви так боїтеся мене обидві? Невже ж я такий страшний?
Ліза швидко поглянула на його вродливе лице.
— Ні.
Він кинув на неї пронизливий погляд.
— А може, ви вважаєте мене за дух Данила Кажана?
На це запитання вона не відповілася відразу, повагалася, й у його очах щось сяйнуло, щось таке, від чого їй зробилося й гаряче, й холодно водночас.
— Ні, — нарешті відповіла вона, хоча й сказала неправду, бо таки вважала його… в певну мить вважала його таким.
— Тоді чому ви бліднете та млієте при зустрічах зі мною?
Ліза ледь помітно почервоніла лицем.
— Учора я перестрашилася
