Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Та й ми про всяк випадок на замковій горі більше не збиралися. Навіть почали для видимості вже не гуртуватися й у ліцеї. Калюжний мав рацію: поліція смикнула нас першими й відтоді час від часу викликала для коротких бесід. Аби показати: якась робота та ведеться.

Зброю Ворон дав за кілька днів після першого знайомства.

Управлятися в стрільбі могли хіба зранку, до початку занять, бо потому день коротшав, не стріляти ж у сутінках чи темряві. Доводилося підніматися раніше, і я помітив: Дорошу подобалося найбільше. Зазвичай неохочий до ранніх прокидань, тут він з’являвся в призначеному місці найпершим, ще й добував порожні пляшки з-під бачевських горілок та наливок[14]. Стріляли по них. Усі четверо вперше тримали бойову зброю в руках, і щойно взялися до вправ із нею, я звернув увагу: Юрко поводився так, ніби народився з револьвером. Натомість Данилові спершу виходило недуже. Ми із Зенком освоювали стрілецьку науку однаково, як то кажуть, голова до голови, Дорош відразу вирвався вперед, роблячи чотири влучних постріли із шістьох можливих, а Червоний цілився довго, сопів, пітнів, і все одно в останній момент посилав кожну наступну кулю «в молоко». Тоді йому чогось бракувало, хоч час показав: Данило зміг перекроїти себе, подружитися зі зброєю й уже пізніше володів нею вправно, як належить воякові.

Звідки у Ворона аж два револьвери — можна було здогадатися. Організація мала певні можливості й озброювала бойові групи тим, що лишилося на руках чи в сховках після війни. Незабаром ми всі мали змогу переконатися — в арсеналі колишній старшина мав не лише наган і кольт. Але дотепер не розгадав загадку, де Ворон брав набої для стрілецьких вправ. Вистрілювали ми щоразу не менше півсотні, ходили на стрільбище в Кременецькі гори тричі на тиждень, ось і рахуйте: півтори сотні візьми й поклади. Здавалося, Ворон їх свого часу посіяв, тепер уродило.

Зате в майстерні збиралися частіше.

Тут читали й обговорювали «Лицарів Залізної Остроги»[15], «Робітництво»[16] й інші подібні книжки, які мав при собі наш перший провідник. Усякий раз він неодмінно заводив про те саме, що й Червоний, коли ми познайомилися ближче. Не просив — вимагав, аби кожен пояснив, для чого став на цей шлях, чого прагне й від чого готовий відмовитись.

Отут і спалахнула та сама сварка.

— Ліцей доведеться кидати, — сказав якось Ворон.

Ми троє не чекали аж такого. Данилові було вже все одно, на легальному навчанні в Польській Республіці хрест поставив, коли на дах видирався. Натомість я вже притерся суміщати одну науку з іншою. До того ж батькам доведеться щось пояснювати, вони навряд чи зрозуміють, особливо тато. Відразу запідозрить демарш проти влади. Зенку тут трохи простіше: родина дещо може, без діла не залишиться, хоч би в друкарні працюватиме, а вчитися ладен сам, голова на місці. Але Юрко став дибки.

— Чому? Заради чого? — не вигукнув, виплюнув.

— Ще до Різдва поведу вас звідси.

— Куди? — Дорош витягував із Ворона слова по нитці.

— Далі на Захід, до Німеччини. Організація облаштовує табори для вишколу. Ляхи вимітають нас великою мітлою. Мають страх: як війна зачнеться, ми їм у спину вдаримо. Правильно бояться, до речі. Ми ж ближче до того повернемося вже сильніші, ніж є тепер.

— То війна буде? — спитав Зенко обережно.

— Хіба не говорили про те багато разів? Вона вже гримить. Совіти ось тільки кусали Іспанію, німці відкраяли в чехів та словаків Судети. Англійці мовчать, щодо Америки — тих узагалі не хвилює все, що далеко від носа. Польща між Сталіним та Гітлером. Пиріг без війни не ділитимуть. Тямущі люди кажуть — року не мине, як почнеться. Литва напоготові, разом із нашими газети друкують відповідного змісту. Мусимо й ми готуватися.

— Нехай. — Юрка почало ледь трусити. — Хіба це означає хрест на нашому навчанні?

— Як війна вдарить, ніхто вчитися не зможе.

— Але її ще нема!

— Є, — уставив Червоний зі свого кутка. — Тобі щойно пояснили.

— Ага! — Дорош розвернувся до нього всім корпусом. — Ти такий сміливий, бо вже все втратив! А я не хочу! Хіба нашому руху, Організації вчені люди не потрібні? На розумних усе тримається!

— Людина, Юрку, народжується або розумною, або дурною, — кинув Данило. — Як маєш розум, матимеш без ліцею. Або надолужиш утрачену науку в інший спосіб. Бо то ж не професура, книжки вже писані. А як довбешка порожня, десять професорів і три університети її не наповнять.

— Правило таке, хлопче, — спокійно додав Ворон. — Хто хоче бути з нами, має вибрати, чим пожертвує. І так, Зенона мої слова не стосуються.

— Як то! — стрепенувся той, виглядаючи смертельно ображеним.

— Моїм рішенням маєш лишитися в Кременці. Потрібна своя людина в друкарні, доступ до неї — дуже добре є.

— Тому визначайтеся, — мовив Червоний. — Лиш зважайте: той, хто не покладе куратору значок ліцеїста, наразі в нашій групі бути не зможе. Бо ми, нагадаю, усе одно підемо звідси.

— Це ти так вирішив?

— Я з цим згоден, Юрку.

— Просто підспівуєш!

— Кому?

Дорош глянув на Ворона, хоч міг не дивитися — без того натяк дуже прозорий. Натомість у Зенка відлягло від серця, навіть кров припливла до зблідлого лиця. Він поправив окуляри, сповнений власної значимості. Юрка доконало це, та гнів усе одно зачаїв на Червоного. Адже тепер не мав того останнього вирішального слова, як зовсім недавно. І вважав Данила винним у недобрих для себе змінах.

Я ж визначився, поки вони чубилися.

— Скажу батькам — на заробітки поїхав. У нас же тут неспокійно. Придумаю, що пан куратор порадив нам, русинам, узяти перерву від гріха.

— Повірять? — спитав Червоний.

— Чого ж.

— Майже правда, — підтримав Ворон. — Утримувати вас усіх Організація не має коштів. У міжчассі матимете легальну працю. Частину грошей батькам слатимеш, ось тобі заробітки.

— То ти з ними, Мироне?

Не знаю, чого Дорош чекав від мене, але раптом заговорив тихо, втративши останню опору.

— А ти, Юрку?

Це запитав Данило.

Дорош поволі підняв підборіддя, так ідуть приречені на страту.

— Колись же ти був із нами, Червоний. Я питав тебе про те саме.

— До чого це?

— До всього. Як ми запізналися, ти мав змогу вирішувати