Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Ми співчуваємо вам! — крикнув куратор, і жодного співчуття в його голосі я не почув. — Проте це не дає вам права...
— А вам хто дав право забирати з мого уроку людей лише за фактом походження! — Калюжний знов стукнув палицею, потім розвернувся до нас. — Панове, прошу лишатися на місцях! Ніхто не вийде із зали без мого дозволу!
— Останній раз прошу вас заспокоїтися! — крикнув Варга. — Поліція просто виконує свою роботу!
— Так поясніть, що то за робота — тягати молодих людей на допити без жодних причин!
— Причина є, пане Калюжний.
— Я слухаю. Кажіть.
Куратор розгублено глянув на офіцера. Офіцер не зводив погляду з Калюжного. Обоє мовчали, і голос регента задзвенів під склепінням ораторіуму:
— Коли так, маю всі підстави, панове, твердити: тут і тепер відбувається ганебний акт, який нагадує сумнозвісну пацифікацію!
Тепер заговорили всі разом. Ніби ожив розворушений вулик — поляки намагалися перекричати українців, і нас було менше, та кожен горлав за двох чи взагалі за трьох. Здійнялася штовханина, без усякої команди всі наші враз зробили коло, зчепившись ліктями, а поляки атакували, намагаючись те коло розірвати.
— Що ви наробили! — розпачливо волав куратор, якого вже ніхто не слухав.
Поліціянти мали розгублений вигляд. Чоловіки в цивільному споглядали за видовищем із цікавістю. Калюжний стояв серед усього цього виру, вимахуючи руками й далі вигукуючи. Лиш тепер його слова губилися в загальному гармидері.
Ми з Дорошем теж стали в ряд, переплівши зігнуті лікті. Покрутивши головою, я пошукав Червоного й побачив: скориставшись ситуацією, він пробирався до задніх дверей. Перше враження — наш питомий бунтар накиває п’ятами, і я миттю розчарувався в ньому. Навіть блимнуло: він таки прибрехав про себе. Аж раптом збоку вигулькнув трохи потовчений Зенко, прошепотів голосно:
— Він ключі в мене взяв.
— Які ключі? — запитали хором ми з Юрком.
— Від горища. Де листівки.
— От дідько! — вирвалося в мене.
Ми ще не розуміли до пуття, що він задумав. Та навряд щось здатне заспокоїти все довкола. Навпаки, тепер я чітко усвідомив: Данило прагне підлити олії в роздмуханий Калюжним вогонь. Ліпше від того не стане, тож приготувався до чогось недоброго. Щонайменше нас усіх знову заарештують, і тепер просто так не випустять.
Тим часом куратору Варзі остаточно втратився терпець.
— Не чекав від вас такого, пане Калюжний! — кричав він, махаючи перед регентом руками й водночас відтираючи від порушника спокою поліцейського офіцера. — Попереджаю востаннє: негайно наведіть тут лад!
— Порядок порушив не я! — парирував той, супроводжуючи кожне слово ударом палиці об підлогу, мовби акомпануючи собі. — Заберіть звідси поліцію та решту зайвих! — Він красномовно кивнув на цивільних. — Самі не раз казали, пане Варго: у стінах ліцею не можна розв’язувати жодних інших питань, окрім тих, котрі стосуються навчання!
— Студенти-русини скоїли злочин!
— Який саме? І головне — хто? Назвіть прізвище? Але ні, ви не назвете, бо не знаєте! Для вас і ось цих панів бути русином, ні, бути українцем у Польщі вже є злочином! Тому й помер Юліан Кравчук, поплатився за цей злочин! То як, скажете, кого і в чому звинувачують?
— Дякуйте, що не вас!
— Отак! — Калюжний зробив кілька кроків назад. — У такому разі перепрошую, та змушений вимагати звинувачень для себе! Нехай арештовують мене разом з іншими!
— Не йдеться про жоден арешт! Студентів ліцею викликали для розмови!
— Ось і мене викликайте!
— Пане Калюжний, не робіть дурниць! Хіба не бачите, що я останніх сил докладаю, аби не звільняти вас за ваш дурний учинок! Розумію ваш емоційний стан, ви втратили друга...
— Позбавлю вас клопоту, пане Варго! Від цієї хвилини я вже тут не працюю! Вважайте мене вільним від справ ліцею — і хай тепер арештовують!
Поки сварка тривала, народ поволі заспокоювався. Тепер ліцеїсти перемішалися з поліцією, оточили куратора й регента та слухали суперечку. Офіцер відійшов, став так, щоб зі свого місця бачити кожного, і терпляче чекав на розв’язку. Цивільні взагалі трималися так, аби менше звертати на себе увагу. Тож заява Мар’яна Калюжного пролунала в повній тиші. Варга завмер із розкритим ротом, шукаючи відповідь.
Але тут різкий вигук «там! там!» змусив усіх подивитися на велике прямокутне вікно. Потім студенти, переважно поляки, миттю обліпили підвіконня. Коли цивільні зникли, я не помітив. Офіцер голосно вилаявся, крутнувся на підборі чобота й поспішив до виходу. Інші поліціянти побігли за ним, забувши, для чого приходили. Куратор лишився на місці, зараз стояв з Калюжним плечем до плеча, ніби чоловіки не лаялися хвилину тому, а були справжніми друзями.
Ми троє теж відійшли від гурту.
Стали окремо.
Й затамувавши подих дивилися, як із неба повільно, мов сніжинки в тиху різдвяну ніч, падають листівки.
10
Побачити Червоного на даху можна було з вулиці.
Ми вибігли за Варгою й Калюжним, разом із нами поквапилося ще кілька українців, потім доєдналися поляки, бажаючи стежити за видовищем наживо. За коротку мить ораторіум спорожнів, а ліцейський дворик та прилегла до нього вулиця заповнилася цікавими.
За весь час навчання я не знав, як можна пробратися з горища на дах. Нічого складного насправді в тому не було. Питання в іншому: виявляється, Данило для чогось вивчив цей шлях, щойно прийшовши до ліцею. Інакше як пояснити швидкість, із якою він вислизнув через інші двері, забіг нагору, витягнув сумку з листівками зі сховку й переліз на дах. Для цього слід бодай один раз пройти цим маршрутом.
Уже потім, за півроку, коли крайова референтура відправить нас на вишколи в лісові табори, дізнаюся: підпільник найперше має вивчити місцевість, на якій діятиме, передбачивши всі можливі й навіть неочевидні шляхи відступу. Навряд Червоного хтось учив такого раніше. Йому підказала природна чуйка, не інакше.
Лишалося тепер повірити: Данило знає, як злізти з даху й не дати себе впіймати.
Зараз він стояв, знайшовши точку опори, розкидав листівки неквапно, наче
