Українська література » » Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

---
Читаємо онлайн Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
вагався, маючи подібні відчуття. Та враз зробив жест, якого я від нього глибоко в душі чекав. Ступивши до Червоного майже впритул, простягнув правицю з розкритою долонею.

Данило міг щось сказати — не став.

Потиснув його руку, потім легенько обійняв за плечі.

Ритуал повторив зі мною й Зенком.

Так нас стало четверо.

А до ресторану відтоді дорогу забули. Принаймні я так думав.

7

З Червоним усе виявилося не так просто.

У понеділок господарі комірчини, яку він винаймав, звеліли йому забиратися геть із речами. Заплачені за місяць наперед гроші не повернули. Обмовилися: не треба їм тут порушники закону. Вочевидь адвокат Ямбор зробив хід у відповідь, помстившись бодай так за вимушену відмову від наміру посадити за ґрати синового кривдника. Того ж дня Данила викликав куратор ліцею, пан Маріуш Варга, й вийшов Червоний від нього з першим і останнім попередженням.

Не пригадаю тепер, як сталося, що запросив Данила якийсь час пожити в себе. Пояснив відразу: мої хазяї будуть не в захваті. Але це — на кілька днів, адже інше помешкання він усе одно шукатиме. Під ліжком ховати гостя не збирався, увечері так і сказав господарям: родич із села приїхав, дозвольте перебути. Ті зітхнули, бо ж не так домовлялися. Зрештою вигадка про село виручила. Справді, від сільських спасу нема, та куди ж їх дівати, нехай уже, лиш недовго. І горілку там не розпивати, пісень не горлати.

Щодо цього я був спокійний. Несподіваний сусіда поводив себе тихо, відмовився займати моє спальне місце, розмістився на підлозі біля груби, говорив мало, більше читав. Та все ж дещо нове мені дізнатися про нього вдалося.

Данило Червоний і справді не доказував, розповідаючи про себе. Старанно добираючи слова, намагаючись не бовкнути зайвого, він повідав про свою участь у бойовій групі, яку згуртували львівські студенти-українці. Серед них було двоє членів Організації, решта кандидували, включно з Данилом. Першою акцією нинішньої весни мав стати замах на депутата сейму, котрий публічно ініціював черговий закон, котрий ще більше обмежить права українців у республіці. «Не влаштовує — нехай забираються геть!» — коментував свої дії газетярам і допрацювався до вироку.

— Ми жеребок тягнули, — пояснив Червоний. — Правила такі. І я не витягнув, мусив лишитися. Ті двоє, що пішли, завдання провалили.

— Злякалися?

— Навпаки — діяли так відкрито, як могли. Револьвер дав осічку, — зітхнув Данило. — Коли їх забрали, хлопці передали з Бригідок записку. Закликали інших нічого не робити для їхнього звільнення, берегти сили, лягти на дно. Не всі з тим погоджувалися. Та коли дефензива почала шерстити їхнє оточення, вирішили залишити університет і розійтися. — Потому без жодного переходу, відразу додав: — Боягузтво.

— Ти про що?

— Про те саме. Кинути навчання, забратися з міста, аби тебе не шукали й не ловили.

— Та ну, припини. Звичайна обережність. Сказали ж берегтися. Надто жирно, Даниле, даватися отак у руки.

— Ага. І в ресторані — те саме.

— До чого тут ресторан? Добряче відважив Ямбору, давно напрошується.

— Коли так — чому не допросився, хоч би від тебе? — У його голосі брязнула незрозуміла лють. — Бо так само сидите й боїтеся проявитися на людях зайвий раз. Я теж хороший. Міг інакше сказати тоді. Ні, в останній момент переграв, видав таке, до чого не присікаєшся. Набридло озиратися.

— Інакше себе не вбережеш.

— Про те й кажу: набридло себе берегти.

Далі розмова не клеїлася, Червоний потім узагалі більше не чіпав подібних тем. Говірким без того не був, а тут ще більше пішов у себе, ховаючись за книжками. Кінець кінцем, незабаром, як обіцяв, узагалі з’їхав, таки надибавши якусь убогу комірчину, зате з видом на замкову гору з вікна. Я ж час від часу подумки повертався до тієї його несподіваної сповіді, намагаючись зрозуміти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.

А за місяць із гаком стало ясно: у Червоного нарешті прорвалося, де тонко.

Через те й поліз на ліцейський дах, аби всі побачили його і те, що він робить.

Своїм вибриком він дав старт тим сумним подіям, котрі почалися потім.

Але перед тим останню краплю в чашу його терпіння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розуміючи, та щоб зовсім ненавмисне — я б теж не сказав.

8

Напередодні того вікопомного й водночас фатального дня ми зібралися на Боні.

Добігав кінця жовтень, раптово зарядили густі дощі, а ранком навіть випав перший сніг, не лапатий, дрібний, укрив місто й швидко розтанув. Щоправда, на горі де-не-де білило, і Червоний під час розмови більше слухав, згрібаючи при тому тонкий шар собі в долоні. Щільна грудка не ліпилася, і Данило зрештою облишив свої спроби. Обтрусив руки, стрепенувся, мовби повертаючись до гурту з інших світів, промовив ні сіло, ні впало:

— Дурним займаємося.

— Знову не так? — роздратовано кинув Дорош.

На цей час ми вже двічі розклеювали містом листівки, уже інакшого змісту. Данило переконав відмовитися від красивих гасел, натомість вимагати звільнення цілком конкретних в’язнів Берези-Картузької. Його недавнє минуле я від хлопців не приховав, і тепер усі знали — Червоний заледве не вступив в Організацію. Тому не дивувалися, звідки йому відомі ті чи ті прізвища. Українці мають знати, хто за них страждає, пояснив Данило. А поляки — що ми нікого й нічого не забуваємо. Однак історія з листівками подобалася Червоному дедалі менше, й ось тепер невдоволення вихлюпнулося.

Зенон саме приніс нову листівку й похвалився: цього разу вдалося розмножити три сотні. Стільки ще жодного разу не вдавалося, тож Дорош неабияк тішився. Тепер ми могли рясно заліпити ними весь центр міста, і нарешті, на його переконання, наше підпілля почне давати відчутний результат. Наступного разу треба починати діяти в інтересах усіх гноблених, не лише українців.

Отут Червоного прорвало.

— От звідки в тебе знову ці комуністичні гасла, Юрку? «Повстаньте, гнані та голодні», чули ми все це. Там, за Збручем, вони двадцять років, як повстали. Відразу почали воювати з Українською Народною Республікою. А як перемогли через польську зраду, до речі, не в останню чергу, — почали морити українців голодом. Я про комуністів зараз, якщо ти не зрозумів.

— Не дурніший за тебе, — огризнувся Дорош. — Тільки, щоб ти знав, від голоду вмирали не лише українці.

— А цього ти де наслухався?

— Маю вуха!

Відгуки про книгу Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: