Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Та все ж один ми побачили.

У самому кутку зали, біля старої порошної пальми, яка дивом не всохла за той час, що тут стоїть. А тямущі люди казали — дерево було в ресторані ще до війни. Столик був вільний, точніше — майже вільний. Збоку біля дерев’яної бочки, з якої стирчало деревце, примостився Данило Червоний.

Ми вже знали, як його звати. Та більше про цю особу не відали нічого. Новачок лише скупо вітався при зустрічі, називав себе, але на тісніші контакти не йшов. Узагалі дивно було побачити в ресторані, де п’ють і танцюють під запальний джаз, такого самітника.

Не скажу, що ми всі троє скидалися на денді. Проте по одному пристойному костюму мали й завжди вбиралися так, коли йшли до ресторації. Зараз теж одягнули піджаки й сорочки, Юрко навіть оздобився краваткою з нагоди, як сам казав, урочистої події, фактично перемоги. Червоний же навіть не здав у гардероб своє сіре пальто. Недбало перекинув його через вигнуту спинку вільного стільця поруч із собою, сидів у білій сорочці та червоній плетеній жилетці. Задовгий чуб спадав на лоба, він час від часу відкидав пасмо, дивився перед собою, щось вистукував пучками пальців по скляному боці пивного келиха.

Того вечора я вперше й востаннє бачив Червоного з пивом та й узагалі — з алкоголем.

Щойно Дорош кивнув у його бік, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто відсунув вільний стілець, примостився навпроти, панібратськи моргнув.

— Здоров, земляче.

— Вечір добрий.

Голос Червоного звучав рівно, без жодних емоцій. Таке враження, ніби він говорить у вузьку залізну трубу. Погляд важкий, гострий, і не сказати, що привітний.

— Посидимо разом. — Дорош не питав, він ставив перед фактом.

— Ні, — почулося у відповідь.

Юрко відкинувся на спинку стільця, неквапом видобув із внутрішньої кишені піджака цигарки.

— Вогонь маєш?

Червоний поліз у кишеню штанів, рука повернулася із запальничкою.

— Тримай. Припалюй — і йдіть собі.

— Не дуже гостинно, земляче.

— А ви не в гостях у мене. Тут кожен відпочиває, як знає. І в тому товаристві, в якому хоче.

— Ти відпочиваєш?

— Хіба не видно? — Червоний торкнувся надбитого кухля.

— І наше товариство тебе не влаштовує?

— Без образ, хлопці. Мене зараз жодне товариство не влаштовує.

— Чому?

— Хіба маю звітувати?

Щоб обміркувати почуте й визначитися з подальшими діями, Дорош узяв запальничку, підкурив. Покрутивши в пальцях, легенько пустив по поверхні столу назад до хазяїна. Червоний зловив її долонею, поставив на пласке ребро. Потому запитально глянув на Юрка.

— Усе?

Трохи знаючи Дороша, я розумів: зараз він судомно шукає красивий вихід із дурної ситуації. Просто так підвестися й забратися геть йому не дозволяв гонор. Аби ще при цьому не було нас, може, він би не заїдався далі й проковтнув. Та втрачати обличчя перед товариством наміру не мав. На щастя, тут Зенко помітив, як звільняється столик у протилежному кутку, сіпнув за лікоть мене, а я торкнув за плече Юрка:

— Ну його, брате. Гайда, там усім місця стане.

Дорош неквапом підвівся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:

— Занудишся — приходь. Місця справді вистачить.

Червоний промовчав, і ми поквапились, щоб ніхто не випередив.

Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:

— От же ж пихате! Бачили такого?

— Ще й не таких бачили, — миролюбно мовив Зенон. — Не звертай увагу. Сам хіба не потрапляв у чуже місто, в чужу компанію. Попустися.

— Я не в рідному місті! — нагадав Юрко. — І ось Мирон — теж. Нічого, не дивилися на всіх довкола вовками.

— Вдача в нього, значить, така.

— Та начхати на його вдачу! Нічого, ще прийде він до нас.

Дороша несло, він завівся, хотів ще щось сказати. Але наспів кельнер, він мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлі пива й ковбасок до них. А коли той відійшов, ураз прикипів поглядом до картини, яка відкрилася.

Ми з Зенком сиділи спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зітхнув, зрозумівши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.

— От знову ти вибалушився на неї!

— Раніше вона сюди не ходила, — буркнув Дорош.

— Скажи краще — ходила не сама. Тому не привертала увагу.

— Вона на нас дивиться. Минулого разу — теж, — уперто правив своє Юрко.

Говорили ми про дівчину, точніше — молоду жінку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона ніби зійшла з картинки польських журналів мод того часу. Сиділа за стійкою, поклавши ногу на ногу й не знімаючи маленького капелюшка, дуже подібного до елемента зачіски. В одній руці тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевне — шампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.

— Той раз казав, Зенку, — твоя сусідка. — Дорошу щось зробилося із диханням.

— Дарина Тиктор, — кивнув він. — Тільки вона через дві вулиці живе, на Ліцейній.

— Де, казав, служить?

— У кондитерській Нахмановича, — зітхнув Зенко, бо відповідав на подібні Юркові питання вже втретє на моїй пам’яті. — Кортить запізнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Дарині вони смакують.

— Звідки знаєш? — стрепенувся Дорош. — Може, сам клинці підбивав?

— Не для мене вона й не для тебе, — сумно посміхнувся Зенон. — З нею, я бачив, пани польські офіцери гуляють. Не знаю, чи має щось із ними близьке, — тут же випередив питання, яке вже злітало з Юркових губ. — Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, — факт. Постійно в кондитерській товчуться.

— Ага, жиду вигода, — цикнув Юрко зубом. — Для того він Дарину й тримає. Реклама кондитерської, жива.

— Ну чого ти завівся, — встряв тепер уже я. — То на похмурого хлопа кидаєшся, то крамар тебе чіпає. Невже звичайна дівка отак діє?

— Аби ж вона звичайна була, — мрійливо протягнув Дорош. — Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться...

За збігом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пішла в бік туалетних кімнат. Юрко закусив нижню губу.

— Проведи, — запропонував я, на що очікувано почув:

— Сиди вже, дурило.

Я не ображався. Принаймні зараз,