Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Кому — нам? І які — такі?

— Ми — таємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.

— Цікаво. — Це прозвучало підкреслено ввічливо. — Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?

— Наша. — Юркові помітно підлестило.

— Значить, боротьба — клеїти листівки, — зітхнув Данило. — А далі?

— Що — далі? Будуть нові листівки. — Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось: — Нас уже шукає поліція.

— Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, — спокійно мовив Червоний.

На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнем — попектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив:

— Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.

— Коли так, пощо вам я?

— Люди потрібні, — повторив Юрко, заводячи розмову в коло.

— Ти, значить, тут старший.

— Я! — підтвердив Дорош вигуком.

А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактично — нашим керівником.

Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:

— Хлопці не проти?

— Не проти — чого?

— Що ти в гурті за головного.

Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:

— Так.

Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розв’язанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвиг — розбити писок п’яному поляку.

— Отже, ти відповідаєш, — мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.

— За що?

— За них. — Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. — Ще — за власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головне — яку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.

— Заскладно говориш. — Юрко облизав язиком пересохлі губи, подумав, додав: — Демагогія. Ось так це називається.

— Гаразд, — легко погодився Данило. — У такому разі поясни, як називається, коли такі самі хлопці, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Січових стрільців та інших вояків українських армій, у тому числі — козакам. Спершу робили то потайки, щодалі рідше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спіймають. І всі, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучні протестні акції. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща має державну монополію? Або, — тут він перевів подих, — поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопців, що виконують вироки польським урядовцям, караючи їх за розправу над українцями, не тікають, а чекають поліцію й дають себе арештувати. Що, теж демагогія?

— Вони собі вирішили так, — відповів Юрко, і в його голосі я почув обережність.

— А ти — ти як вирішив для себе? Ви всі — як далеко готові піти? Листівки з беззубим текстом та незрозумілими гаслами. Далі?

— Так придумай зубате й зрозуміле! — Тепер Дорош помітно образився.

— Якщо буду з вами, потрібні більші справи. — Червоний говорив рівно. — Звичайно, навіть такі листівки чіпають ляхів. Але, повір, не сильніше, ніж кусають комарі в лісі.

— Може, ідеї маєш?

— Старший — ти. — Червоний уперше за весь час знайомства зобразив щось подібне до усмішки. — Думай, зважуй можливості. Обговоримо, вирішимо.

Дорош переступив із ноги на ногу, озирнувся, кинув погляд на місто під нами, нарешті витягнув цигарки, закурив. Нічого не говорив, ми всі теж стояли й мовчали. Нарешті докуривши, Юрко кинув недопалок на землю, старанно, навіть дуже ретельно втоптав його носаком.

— Звідки ти взявся такий, — гмикнув.

— Зі Львова, — легко відповів Данило. — Народився взагалі-то в Ковелі, та батько хотів, аби я вчився в університеті. Саме тоді ляхи обмежили прийом студентів-українців, потім узагалі закрили студії. Я кинув навчання, то був знак протесту. Тільки ж хто на те зважав... Ось тепер сюди, в ліцей прийшов. Дав батькам себе вмовити.

Він чогось явно не доказував. У мене навіть закрався сумнів: чи не легенда це, чи не вигадка. Отак просто не можна було лишити університет, аби потім вступити до ліцею. Тим більше тутешній навчальний заклад мав такі самі обмеження, й кожен із нас, я вважаю, потрапив сюди якимось дивом. Крім хіба Зенка, його батько все ж дещо міг завдяки певним зв’язкам.

Хай там як, в одному я погоджувався з Червоним: хтось мусив вирішувати. Запросити його до нашого гурту — ідея Дороша. Він же проголосив себе зверхником. Тож нехай думає, що буде далі. Ми вже відкрилися Данилові, його вчорашня бійка сподобалася всім, і зараз уже назад дороги нема. Якщо Юрко на правах старшого, навіть не вибраного нами, переграє й скаже, що Червоному з нами не по дорозі, матимемо клопіт. Він не з нами, проте знає нашу таємницю. Отже, ми повинні будемо всякий раз озиратися в його бік. Але якщо Данило з нами і, здається, він не проти, уже дістанемо проблему. Вони з Юрком як вогонь із водою, зовсім різні стихії. Розбрату рано чи пізно не уникнути, а це зашкодить справі, як би ми надалі її не рухали.

Схоже, Дорош теж