Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Що? — Ми троє видихнули, не змовляючись.

— За справу взявся Веслав Гомбровський. Тутешній суддя, але має вплив у Варшаві. Великий прихильник наглих судів, сам багато разів ініціював процеси за такою процедурою. Особливо вславився три роки тому, коли процеси гриміли й кара на горло нічим не відрізнялася від концтабору. Гомбровський, хлопчики, такий самий кат, як Плучек. Кажуть, близько дружать родинами. Плучек зловив — Гомбровський виніс вирок. Нашому брату від нього непереливки, будь Христос українцем — засудив би його. Понтій Пілат порівняно з Гомбровським — агнець. Тож ще до Різдва матиме Лісовський концтабір.

— Не виживе там, — мовив Дорош.

— Виживе. Кожен із вас виживе, я ж дещо про вас зрозумів, дарма б не вовтузився. Уб’ють. Способів не бракує. Чи в карцері, чи в шпиталі табірному, чи на роботі трапиться нещасний випадок. Більшість тих, кого судить Гомбровський, ось так свої дні в Березі завершує. Не знаю, чому так. Але помічений дивний зв’язок. Тож пощо катувати Зенка тут, коли до нового року може не дотягнути. Наглий суд, нагла смерть.

— Пан адвокат точно нічого не зможе?

— Сумно, та свою справу він уже зробив. Думали, покарання пом’якшить. А насправді лиш дав відпочити перед близькою смертю.

— А ми?

Це запитав Червоний. У мене те саме на язиці крутилося — він першим сказав.

— Доречно, — кивнув провідник. — Є тільки один спосіб хоч якось завадити такому вироку. Справу має слухати хтось замість Гомбровського. І судити не наглим судом. Тоді надія є.

— Не віддасть, — скривився Дорош.

— Дуже мудрі слова, Юрку. Кат жертву ніколи не випустить. Як кіт — мишу. Нехай перед тим уже зжер одну. Але для кота вполювати нову мишу є справою принципу. Їсти не буде, так удавить.

— Коли так, прибрати треба. — Данило говорив, ніби давно це вирішив.

— Кого? — бовкнув я.

— Суддю. З дороги прибрати. Зовсім.

Отак у нашому товаристві вперше заговорили про атентат.

15

Діяти вирішили в Бережанах, дарма, що інше воєводство.

Сперечалися довго, але саме сумніви Дороша визначили час та місце. Юрко від самого початку був проти, хоч Ворон прийняв ідею Червоного відразу. Іншого виходу просто не могло бути. Мене бентежило хіба те, що не готовий стріляти в людину. Не приховував цього, й провідник сухо відповів: не думай, Мироне. Виконання не довірить жодному з нас, навіть Данилові. Досвіду нуль, самого куражу замало. Червоний протестував, та Ворон різко припинив безглузді розмови. Виконає він, ми — прикриття й забезпечення відходу.

Але тоді про Бережани ще не йшлося.

Планували акцію відплати в Кременці, й тут уже Дорош завівся. Місто досі славилося спокоєм, доводив очевидне. Так, останнім часом збурене, і так, згоден, — вони четверо на те причина. Поки листівок не клеїли, нічого тихе болото не каламутило. Юрко не вважав це провиною. Навпаки, давно слід щось тут закрутити, бо ж скільки можна мовчати. Пішло не туди — його, Дороша, не слухали. Закрутило Червоному в одному місці, поперся на дах, усе зіпсував, а так гарно йшло.

— Знаєш же — місце видруку листівок без того шукали! — кричав Данило.

— Так шукали, як мокре горить! — відбивався Юрко. — Одне діло папірці на стінах, інше — коли їх при людях зухвало розкидають!

— О, вже папірці! Отак вони тобі важливі були!

— Я мислю, як міркувала поліція!

— Аби так було — дідька б лисого друкарню знайшли! Ти взагалі в той бік не думав!

— Та цитьте обоє! — гаркнув Ворон, якому набридло розтягувати підлеглих, наче вуличних собацюр. — Чудовий настрій в обох перед важливою акцією!

— Не можна її проводити, поясніть хоч ви всі йому! — закликав Дорош у розпачі. — Сам закидає, мовляв, наперед не думали тобі! Тепер ходи рахуй, ти!

— Знову про свої ходи!

— Наші ходи, Червоний, наші! Зрозумій, чоловіче! Листівки все розпекли! Плюнь — зашипить! Поліція накручена! Хай би вляглося трохи, але ж ні! Пропонуєш стріляти отут, в Кременці! Та місто за двадцять чотири години вивернуть, мов рукавицю! Ляхи напевне вирахують, кому тут нагла смерть Гомбровського найбільш вигідна!

— Кому?

— Та друзям же його! Тобі найперше! Ти ж зголосився перебрати все на себе. Тебе й шукатимуть! Через нас із Мироном! І втретє з управи вже не вийдемо!

— Так ось чого боїшся!

— За справу боюся! Нічого не почалося, а нас уже...

Отоді Ворон знову грюкнув кулаком по столу. Вони замовкли разом, а провідник глянув чомусь на мене.

— Мудро сказав, хіба ні?

— Хто? — Я справді не допетрав, кого з двох провідник похвалив.

— Юрко.

— А бач! — Дорош не приховував утіхи. — Не треба атентату!

— Не треба, — підхопив думку Ворон. — Тут, у Кременці, не варто. Бо справді шукатимуть тих, кому вигідно. Ворогів у пана Гомбровського вистачає. Дістати суддю вони можуть спробувати будь-де. І вдаривши в іншому місці, виграємо час, пустимо погоню повз нас, поперед себе. Побіжить вона не туди, хибним слідом.

Отак і спливли Бережани.

Суддя родом звідти, там досі живе його старенька матуся. І Гомбровський навідує її, як чемний син. Ярмарок напередодні Різдва є гарною для того нагодою. А починається ярмаркування вже менш, ніж за тиждень.

Мене вже не дивувала поінформованість провідника.

16

Того дня вдарив лютий як для грудня мороз.

Ми діставалися до Бережан порізно, зустрілися на конспіративній квартирі, про яку потурбувався Ворон. Час, узятий на підготовку, переважно забирало докладне обстеження місцевості, прилеглої до запланованого місця проведення акту відплати. Дорош кілька разів обмовлявся: замах на життя вільно називати, як завгодно, суть від того не поміняється. Тож краще відкинути цноту й говорити про вбивство людини як таке. Червоний чомусь не приймав виклику й не встрявав у звичні вже для мене суперечки. Натомість волів зазирнути в кожну браму. Особисто пройтися кожним прохідним двором, не минав жодної шпарини, фіксував повороти й переходи і митарив мене, вимагаючи ходити за ним із годинником та засікати час.

Перший ярмарковий день на міській ринковій площі видався гамірним і багатолюдним попри холоднечу.

Святково вбрані