Серденько Змія - Віолетта Котова

- Гумор, це добре. – нахилився трохи ближче. – Значить скоро одужаєш.

- Звісно одужаю. А ти як?!

- На мені все заживає як на собаці.

- Та невже?! Все одно треба поберегтися, голова це не жарти.

- Хто б казав. – хитнув головою в мій бік, натякаючи на травму. Взяв пасмо волосся. – Чому ти змінила колір волосся?

- А тобі не подобається? – спитала з кокетством. Спогади з цього приводу були неприємними, бо коли поїхала за кордон, в першу чергу тікала від Кирила подалі. Дивилася на себе в дзеркало, й бачила слабку та м’яку жінку, яка не мала сили контролювати дурні почуття. Саме тоді вирішила щось змінити, щоб не нагадувати собі, кожного разу дивлячись на відображення,  про хворе кохання, яке зробило мене слабкою перед байдужим чоловіком. Тоді я пофарбувала волосся, намагаючись потратити в тон найближчий до мого природного. Блондинкою я була всього кілька років, фарбувалася багато, навіть волосся стало слабкішим та поріділо, добре що від природи було густим. Знову ставши брюнеткою, я наче стерла з життя уривок в якому фігурував колишній хлопець,  до того ж мені вдалося помітно схуднути, що радувало та додавало впевненості у собі.

- Подобається… Так навіть краще. – Олег так і тримав мою руку біля свого обличчя, лоскочучи шкіру бородою. – Юль?

- Що?                                              

- На днях тебе перевезуть в клініку до столиці, я домовився про все, будеш там поки не одужаєш. Мені треба повертатися. Ти впораєшся сама? Є хтось з близьких?

- Як повертатися?! Ти ж поранений.

- Це нічого серйозного. Я маю закінчити те, що почав.

- Олег…

- Все буде добре, не хвилюйся. Я скоро приїду, ти поки підлікуєшся. Впораєшся? – він дивився на мене з вірою та впевненістю, зовсім не так, як колись Кирило.

-Впораюсь. – зітхнула я, стискаючи його долоню міцніше. Та раптово сказала те, про що думала, від нього не хотілось ховатися. І чомусь було не страшно сказати правду, цих почуттів я не боялась, вони були зовсім інші. – Буду на тебе чекати.

 Вуста Олега розтягнулися в задоволеній посмішці, він поцілував мою руку вкотре, нахилився дуже близько та прошепотів:

- Тоді, я приїду набагато швидше!

 Після цих слів подарував мені найщиріший поцілунок в моєму житті. Так тепло і млосно мені ще не було. Ніжний цілунок повільно переростав у п’янкий та нестримний, трепет змінявся хіттю. Ми обидва отримали бажане, і нехай ніхто з нас не наважувався зізнатися в цьому в голос, відчували думки одне одного. Олег знайшов в собі сили перервати це шаленство, дивився в мої очі, поки моя рука тримала його за потилицю. В цей момент наші серця билися в унісон, що саме відбувалося, я поки не розуміла, але це було дуже бентежно й водночас приємно.

- Треба зупинятися, бо я зовсім нікуди не поїду… - зітхнув він, обережно просунув долоню мені під спину та притис до себе, притискаючись носом до шкіри на шиї. Я поцілувала його в щоку.

- Швидше поїдеш, швидше повернешся… Тільки обіцяй, що повернешся. – притискала однією рукою, щоб розтягнути неочікувану близькість трохи довше.

- Обіцяю. – почувши відповідь, повільно відпустила, даруючи собі надію на майбутню недалеку зустріч.