Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Так, месьє, — розпочав він, — чим можу вам допомогти?
— Розумієте, містере, — відповів Пуаро, — що у поточній ситуації я зобов’язаний задати декілька запитань усім пасажирам.
— Чудово, прекрасно, — спокійно відповів він. — Я вас цілком розумію. Але, на жаль, ми з дружиною мало чим можемо вам допомогти. Ми спали всю ніч і нічого не чули.
— Ви обізнані в тому, ким була жертва?
— Як я зрозумів, це був американець — та людина з неприємним виразом обличчя. Він часто під час їжі сидів за тим столом. — граф рукою вказав на стіл, за яким зазвичай сиділи Ретчетт та Мак-Квінн.
— Так, звісно, мсьє, ви абсолютно праві. Але я маю на увазі — ви знаєте його ім’я?
— Ні. — Граф здивовано поглянув на Пуаро. — Якщо ви хочете дізнатися його ім’я, чому б вам просто не поглянути в його паспорт? — запитав він.
— Його ім’я в паспорті зазначене як Ретчетт, — відповів Пуаро. — Але, мсьє, це не було його справжнім ім’ям. Ця людина — Касетті, на чиїх руках викрадення багатьох людей в Америці.
Він дивився уважно, розповідаючи ці інформацію, але граф виглядав досить спокійно, лише дещо відкривши очі.
— Ага! — відповів він. — Це прояснює всю ситуацію. Ця дивна країна — Америка.
— Ви були там коли-небудь, мсьє?
— Я близько року був у Вашингтоні.
— Ви чули, напевно, про сім’ю Армстронгів?
— Армстронг, Армстронг — важко пригадати. Я там зустрічав багатьох людей. — Він посміхнувся, знизавши плечима. — Але повернімося до справи, джентльмени. Чим я можу вам допомогти?
— Ви пішли відпочивати — о котрій годині?
Очі Еркюля Пуаро опустилися до столу, де знаходився план вагону. Граф і графиня Андреній займали місця 12 та 13.
— Ми попросили розстелити одне купе, коли йшли вечеряти. Після повернення ми сіли в іншому…
— Перепрошую, яке це було купе?
— Номер 13. Ми грали в пікет. Близько одинадцятої моя дружина пішла спати. Провідник постелив моє ліжко і я теж ліг. Я спав аж до ранку.
— Ви помітили, як зупинився потяг?
— Я не знав про це до самого ранку.
— А ваша дружина?
Граф усміхнувся. «Моя дружина завжди бере з собою снодійне під час подорожей поїздом. Вона прийняла звичайну дозу тріоналу». Після невеликої паузи він додав: «Вибачте, що я нічим не зміг вам допомогти».
Пуаро простягнув йому шматок паперу та ручку.
— Дякую вам, графе. Це проста формальність, але чи не могли б ви написати своє ім’я та адресу?
Граф спокійно та акуратно вивів слова на папері.
— Це вже добре, що мені вдалося написати це вам, — вдячно зауважив граф. — Вимова у моїй країні дещо складна для людей, які її не знають.
Він написав дані на папері та віддав Пуаро, піднявшись із місця.
— Не думаю, що є велика потреба в тому, щоб моя дружина приходила сюди, — продовжив граф. — Нічого більше, ніж я, вона вам не розповість.
Очі Пуаро блиснули.
— Хто зна, хто зна, — сказав він. — Але, все ж таки, я б волів перекинутися з нею декількома словами.
— Запевняю вас, це не обов’язково. — Голос графа зазвучав дещо загрозливо.
Пуаро дещо прищурився.
— Це буде суцільна формальність. Як розумієте, це потрібно для мого звіту.
— Як забажаєте.
Граф неохоче попростував до виходу з вагону.
Пуаро взяв у руки паспорт і відкрив його. Оглянувши сторінку із даними та титулами графа, він перейшов до наступної сторінки.
Супроводжує: дружина.
Ім’я при народженні — Єлена Марія.
Дівоче прізвище: Ґолденберг.
Вік: двадцять.
На сторінці була масна пляма, поставлена якимось неакуратним службовцем.
— Дипломатичний паспорт, — заявив мсьє Бук. — Будьте обережні, друже. Ці люди не мають нічого спільного з убивством.
— Спокійніше, приятелю. Я буду галантний. Це лише формальність.
Його голос затих, коли графиня Андреній увійшла у вагон-ресторан. Вона виглядала сором’язливо, проте дуже чарівно.
— Ви хотіли мене бачити, месьє?
— Лише для звітності, графине. — Пуаро підвівся, провів її до стільця та сів навпроти. — Я лише хотів запитати, чи чули ви щось минулої ночі, що могло б пролити світло на цю справу?
— Нічого, мсьє. Я спала.
— І ви не чули переполоху, що зчинився в наступному купе? Американська леді, яка його займає, була просто в нападі паніки й істерично дзвонила провіднику?
— Я нічого не чула, мсьє. Просто я випила снодійне, розумієте.
— А! Я зрозумів. Добре, не буду вас більше затримувати. — Потім, як графиня підвелася, він задав їй ще питання: — Ще хвилинку. Ці дані — ваше дівоче прізвище, усе інше — вони правильні?
— Абсолютно.
— Можливо, ви б підписалися на цьому документі?
— Вона швидко написала красивим почерком — ЄленаАндреній.
— Ви були разом із чоловіком у Америці, мадам?
— Ні, мсьє. — Вона мило усміхнулась. — Ми тоді ще не були одружені. Ми одружилися лише рік тому.
— Добре, дякую, мадам. До речі, ваш чоловік курить?
Графиня насипу паля на нього свої очі.
— Так.
— Трубку?
— Ні. Сигари та цигарки.
— Дякую вам.
Графиня затримала свій погляд на детективі. Її чарівні, темно мигдалеві очі з довгими віями різко контрастували з блідим обличчям. Вона виглядала вишукано та екзотично.
— Чому ви це мене запитали?
— Мадам, — Пуаро провів рукою по своєму волоссю, — детективи задають різноманітні питання. Наприклад, ви не могли б мені сказати колір вашого халату?
Вона вирячилася на нього. Потім засміялася. «Із золотистого шифону. Це дійсно необхідно?»
— Дуже необхідно, мадам.
— Ви справді детектив? — здивовано запитала вона.
— До ваших послуг, мадам.
— Я думала, що у поїзді немає детективів, так як ми зараз у Югославії. Вони мали б бути в Італії.
— Я не югославський детектив, а міжнародний.
— Ви належите до Ліги Націй?
— Я належу до всього світу, мадам, — драматично запевнив Пуаро. — Я працюю переважно у Лондоні. Ви говорите англійською?
— Так, трішки, — відповіла вона з приємним акцентом.
— Не будемо вас більше затримувати, мадам. Бачите, нічого страшного не відбулося.
Вона посміхнулася, вклонилася та вийшла.
— Прекрасна жінка, —