Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Підпишіть її, будь ласка.
Хардман виконав прохання.
— Я так розумію, що ніхто не може підтвердити ваших слів, містере?
— У цьому потязі? Не зовсім. Це може зробити Мак-Квінн. Я його знав і раніше — бачив його в офісі його батька у Нью-Йорку. Проте я не впевнений, що він упізнає мене з усієї когорти детективів. Коли припиниться сніг, ви зможете зателеграфувати в Нью-Йорк. Але повірте, я не розповідаю вам казки. Всього доброго, джентльмени, радий був зустрітися з вами, містере Пуаро.
Пуаро простягнув йому цигарку. «Чи, можливо, ви надаєте перевагу трубці?»
— Е, ні. — Він піднявся та швидко покинув вагон.
Троє чоловіків з цікавістю споглядали один на одного.
— Як думаєте, його розповідь щира? — запитав лікар Константин.
— Так, думаю що так. Крім того, його слова доволі легко перевірити.
— Він надав нам дуже цікаву інформацію, — підсумував мсьє Бук.
— Так, звісно.
— Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. — задумливо сказав мсьє Бук.
— Але цей опис не підходить до жодного пасажира у потязі, — резюмував Пуаро.
10
Свідчення італійця
— А тепер, — сказав Пуаро із блиском у очах, — ми потішимо мсьє Бука і покличемо італійця.
Антоніо Фоскареллі увійшов у вагон-ресторан швидкою, граціозною ходою. Його обличчя, засмагле та типово італійське, світилося.
Він розмовляв прекрасно французькою із незначним акцентом.
— Ваше ім’я Антоніо Фоскареллі?
— Так, мсьє.
— Я розумію, ви натуралізований американець?
Італієць всміхнувся. «Так краще для мого бізнесу».
— Ви агент компанії Форд?
— Так, як бачите…
Розпочалася балаканина, після якої троє чоловіків знали усе про його справи, поїздки, прибутки, його враження від США та Європи загалом. Це був не з тих чоловіків, з яких треба витягувати інформацію. Вона з нього лилася рікою.
Його симпатичне, дещо дитяче лице випромінювало радість, разом із красномовним жестикулюванням, коли він зупинявся й витирав чоло хустинкою.
— Ось бачите, — казав він. — Я зробив значний бізнес! Піднявся з низів!
— Ви бували в США протягом останніх десяти років?
— Так, мсьє. Ах! Я пам’ятаю день, коли вперше сів на корабель і поплив до Америка — в таку далечінь! Моя мама та маленька сестра…
Пуаро обірвав його потік споминів.
— Протягом вашого перебування в Америці ви перетиналися з покійником?
— Ніколи. Але я знаю таких людей. О, так! — Він стиснув свої пальці. — Це дуже видний, гарно одягнений чоловік, але всередині не такий. Гадаю, що він був великим аферистом. Даю вам слово, саме так і було.
— Ваша думка цілком слушна, — сухо зауважив Пуаро. — Ретчетт — це Касетті, викрадач людей.
— Що я вам казав? Я навчився цьому — читати людину за обличчям. В Америці це найкраща можливість комусь щось продати. Я…
— Ви пам’ятаєте випадок Армстронгів?
— Не дуже детально. Армстронг, так? Випадок із маленькою дитиною, немовлям, так?
— Дуже трагічний випадок.
Італієць був єдиним, хто засумнівався в такому визначенні.
— Такі речі дійсно трапляються, — філософськи запевнив він. — Особливо в такій країні, як Америка…
Пуаро обірвав його мову: «Ви раніше перетиналися з кимось із сім’ї Армстронгів?»
— Ні, не думаю. Не можу точно відповісти. Скажу вам лише декілька слів. Торік я продав…
— Мсьє, давайте ближче до справи.
Італієць лише розвів руками. «Дуже перепрошую».
— Розкажіть мені ваші дії вчора після вечері?
— Із задоволенням. Я стояв саме на цьому місці, дуже дивно. Розмовляв із джентльменом із Америки. Він продавець стрічок до друкарських машинок. Потім повернувся до свого купе, воно було порожнє. Бідолашний Джон Булль, мій сусід по купе, був у свого роботодавця. Повернувся він дуже суворим, нічого не говорив — лише «так» або «ні» Дивні люди ці англійці, не товариські. Сидів він у кутку, напружений, і щось читав. Після чого прийшов провідник і розстелив наші ліжка.
— Номер 4 і 5, — пробурмотів Пуаро.
— Саме так — останнє купе. Моє було верхнє місце. Я піднявся, закурив і читав. У англійця, схоже, був зубний біль. Він вийняв пляшку якоїсь мікстури, але нестерпно смерділа. Згодом ліг на ліжко й стогнав. У той час я вже заснув, хоча й прокидався через його ниття.
— Ви бачили, що він покидав купе вночі?
— Не думаю. Але я щось чув. Загорілося світло в коридорі — воно мене розбудило, і я подумав, що це митниця на кордоні.
— Він щось говорив про свого роботодавця? Казав про нього щось неприємне?
— Я вам пояснював, що він мовчав. Не надто багатослівний, як риба.
— Ви курите — трубку, цигарки, сигари?
— Лише цигарки.
Пуаро йому запропонував, і він її взяв.
— Ви були коли-небудь у Чикаго? — запитав мсьє Бук.
— О, так, звісно! Але мені більше до вподоби Нью-Йорк, Клівленд, Детройт. Ви були в США? Ні? Обов’язково відвідайте…
Пуаро подав йому клаптик паперу.
— Напишіть свої дані та постійну адресу, будь ласка.
Італієць хвацько заповнив папірець, після чого піднявся, і усмішка його стала ще більшою.
— Це й усе? Я більше вам не потрібен? Гарного вам дня, месьє. Сподіваюся, ми якнайшвидше виберемося з цієї заметілі. У мене зустріч у Мілані. — Він почав хитати головою. — Я втрачу свій бізнес. — З цими словами він вийшов.
Пуаро поглянув на свого товариша.
— Він був довгий час у Америці, — підсумував мсьє Бук, — і він італієць, усі італійці вправляються з ножем! А ще вони страшенні брехуни. Не люблю італійців.
— Це усе пояснює, — посміхаючись, відповів Пуаро. — Можливо, ви й праві, але, мушу зазначити, що проти нього немає жодного доказу.
— А як щодо психології? Міг він це вчинити?
— Звичайно. Особливо в розпалі сварки. Проте це — особливий вид злочину. У мене є думка, друже, що цей злочин було наперед продумано та сплановано. Це довгоочікуване, далекоглядне вбивство. Це не, як я їх називаю, романські злочини. Це злочин холоднокровного, обачного, винахідливого розуму — англо-сакського.
Він взяв у руки останні два паспорти.
— А тепер поглянемо, — сказав він, — на міс Мері Дебенхем.
11
Свідчення міс Дебенхем
Коли Мері Дебенхем увійшла у вагон-ресторан, вона повністю підтвердила початкове судження Пуаро про неї. Вона була акуратно
