Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

— Тріщину?

— Так. Тріщину у захисті цієї молодої леді. Я повністю відкидаю її холоднокровність. Чи мені це вдасться? Не впевнений. Проте я знаю одне: вона не думає, що я взявся за цю справу настільки серйозно.

— Ви її підозрюєте, — повільно мовив мсьє Бук. — Але чому? Вона виглядає доволі чарівно — напевне, це остання людина, яку я б запідозрив у такому злочині.

— Я цілком згоден, — мовив Константин. — Вона абсолютно спокійна, без емоцій. Вона б не різала його, а просто подала до суду.

Пуаро зітхнув.

— Ви обидва повинні викинути з голову думку, що це випадкове та раптове вбивство. Щодо причин моєї підозри, то їх є дві. Одну із них я випадково почув раніше, і ви про неї ще не знаєте.

Пуаро переповів цікаву бесіду, яку він підслухав по дорозі з Алеппо.

— Це, звісно, цікаво, — заявив мсьє Бук, почувши історію. — Цьому необхідне пояснення. Якщо це означає саме так, як ви тлумачите, то в цьому замішані вони обоє — вона і той кремезний англієць.

Пуаро ствердно кивнув головою.

— Проте це не дуже співвідноситься із фактами, — сказав він. — Дивіться, якби вони діяли спільно, то чого варто було б очікувати? Що кожен із них намагатиметься забезпечити алібі для іншого. Так і сталося? Аж ніяк — навпаки. Алібі міс Дебенхем підтверджує шведська леді, яку вона дотепер не бачила, а за алібі полковника Арбетнота ручається Мак-Квінн, секретар Ретчетта. Ні, таке рішення аж надто просте.

— Ви казали, що є й інша причина у ваших підозрах, — оживив його питанням мсьє Бук.

— А, так, але це звичайна психологія. Я спитав себе, чи можливо, щоб міс Дебенхем спланувала такий злочин? Це міг зробити, я в цьому переконаний, холодний та винахідливий розум. Міс Дебенхем повністю підходить під дані критерії.

Мсьє Бук висловлював невпевненість. «Думаю, друже, що ви помиляєтеся. Ніколи не бачив таких молодих англійок-злочинниць».

— Добре, — сказав Пуаро, беручи до рук останній паспорт. — Перейдімо до останнього пасажира. Хільдегарда Шмідт, покоївка княгині.

Хільдегарда Шмідт, яку покликав офіціант, увійшла у вагон-ресторан і стала в дверей, чекаючи розпоряджень. Пуаро запросив її сісти поряд. Сівши, вона склала руки й спокійно чекала запитань. Зовні вона була надзвичайно спокійною людиною — респектабельною, але не інтелігентною.

Методи Пуаро різко відрізнялися від тих, якими він діяв з Мері Дебенхем. Він з усією своєю вишуканістю старався вести себе спокійно. Згодом, як вона написати свої ім’я та адресу, він почав задавати питання. Розмова велася німецькою мовою.

— Ми хотіли б дізнатися якнайбільше про те, що трапилося минулої ночі, — почав він розмову. — Ми розуміємо, що ви не можете нам надати багато інформації конкретно, але чи ви щось бачили, чули. Те, що ви вважаєте дрібницею, для нас може бути суттєвою обставиною. Вам зрозуміло?

Вона ніяк не відреагувала. Її широке, миле обличчя виглядало ще більш недолуго, коли вона відповіла:

— Я нічого не знаю, мсьє.

— Ну, принаймні, ви знаєте, що ваша місіс покликала вас до себе минулої ночі?

— Так, звісно.

— Ви пам’ятаєте точний час?

— Ні, мсьє. Я спала, коли провідник підійшов і розповів мені.

— Ясно. Чи стало несподіванкою для вас, що вона вирішила покликати вас?

— Це не було незвично. Милостива княгиня часто викликає мене вночі. Вона спить не дуже міцно.

— Добре, ви отримали виклик і зібралися йти. Ви одягали халат?

— Ні, мсьє, я одяглася. Я не люблю приходити до її Величності у халаті.

— У такому дуже симпатичному багряному халаті. Так?

Вона вирячилася на нього. «Це темно-синій фланелевий халат, мсьє».

— А! Продовжуйте. Це був невеликий жарт, і всього. Ви пішли до княгині. Що ви там робили?

— Я зробила їй масаж, мсьє, після чого читала їй вголос. Я читаю вголос не надто добре, проте княгиня каже, що так ще краще — вона так ліпше засинає. Коли вона майже спала, то звеліла мені йти, тому я закрила книгу й повернулася в своє купе.

— Ви пам’ятаєте час, коли це було?

— Ні, мсьє.

— Добре, Скільки часу ви були у княгині?

— Близько півгодини.

— Продовжуйте.

— Спершу, я їй принесла додатковий плед зі свого купе. Все ж таки, було надзвичайно холодно. Я вкрила її, й вона побажала доброї ночі. Після цього я налила їй склянку мінеральної води, вимкнула світло й вийшла.

— А далі?

— Нічого більше, мсьє. Я повернулася в своє купе й заснула.

— Ви зустріли когось у коридорі?

— Ні, мсьє.

— І ви не бачили, приміром, даму в багряному кімоно з драконами?

Її лагідні очі значно збільшилися. «Ні, аж ніяк. Нікого не було, окрім провідника. Усі спали.»

— Але ви бачили провідника?

— Так, мсьє.

— І що ж він робив?

— Він виходив із одного купе.

— Що? — Мсьє Бук нахилився до неї. — З якого ж це?

Хільдегарда Шмідт перелякалася, і Пуаро заспокоїв свого товариша.

— Це можливо, — сказав він. — Провідники часто відповідають на дзвінки вночі. Ви пам’ятаєте, яке це було купе?

— Десь у середині вагону, мсьє. Двоє чи троє дверей від княгині.

— Ага! Розкажіть нам, будь ласка, що трапилося?

— Він пробіг повз мене. Це було якраз коли я поверталася зі свого купе й несла княгині плед.

— І він виходив з купе і майже зіткнувся з вами? В якому напрямку він рухався?

— До мене. Він вибачився і побіг далі до вагону-ресторану. Почав дзвонити дзвінок, проте не думаю, що він на нього відповів. — Вона зупинилася на секунду й продовжила: — Я не розумію. Як він…

Пуаро її заспокоїв.

— Це питання часу, — заявив він. — Воно просте. Цей бідолашний провідник, у нього була неспокійна ніч — спершу збудити вас, потім відповідати на дзвінки пасажирів.

— Але це був не той провідник, який мене будив. Це був інший.

— Ах, інший! Ви його бачили раніше?

— Ні, мсьє.

— Як ви гадаєте, ви змогли б його розпізнати?

— Думаю, що так.

Пуаро щось сказав мсьє Буку на вухо, після чого він підійшов до дверей і дав якесь розпорядження.

Сам Пуаро продовжував задавати питання у своєму легкому стилі.

— Ви коли-небудь були в Америці, фрейлейн Шмідт?

— Ніколи, мсьє. Напевно,