Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

трагічно загинув його батько. Зістрибнув з мосту Форт-Роуд. Дядько Еммет якось сказав: цілком імовірно, що це мати зіштовхнула його. Йому ніколи не розповідали подробиць, але невдовзі по тому мати покинула родину. Одного разу кузен, напившись, сказав йому, що вона була гулящою жінкою, яка втекла з багатим іноземцем. Навіть тоді Еліоту було байдуже. Якщо вона досі була жива, він нічого від неї не хотів. Не те щоб він був злий чи ще щось — просто не мав жодних нарікань на батьків. Скільки існували батьки і скільки він їх пам’ятав, вони були цілком нормальними.

Дядько Еммет узяв його до себе. Він був добрий. Часто брав його в боулінг. Еліот ненавидів це, але відчував жаль до Еммета — той був самотній, як і він сам. Еммет постійно був поряд, і через це Еліоту важко було робити все, чого він хотів — усе те, що було в нього на думці. Якось Еммет захопив його за підпалюванням собаки. Упіймав на гарячому. Він мав із племінником серйозну розмову про те, як погано робити таке з тваринами. Після того Еммет почав вживати заходів обережності, і це, мабуть, спрацювало — адже то був єдиний раз, коли він упіймався на іграх з вогнем. Дядько Еммет помер на дев’ятнадцятий день народження Еліота. Більше він не турбувався ходити в боулінг.

Коли зателефонували з нотаріальної контори, Еліот не зрозумів, у чому справа. Він гадав, це хтось із тих, з ким доводиться розмовляти, коли хтось помирає. Навіть коли чоловік передав йому чек на суму, яку залишив йому Еммет, і тоді він не одразу зрозумів, у чому справа. Вважав, що то були гроші дядька Еммета, а не його. Сума складала 203 тисячі фунтів з копійками. Він отримав квартиру на Блер-стрит, тоді як Кузенові — сину Еммета — дістався дім, у якому вони мешкали. На позір кузен ставився до нього з повагою, але цим усе й обмежувалося — насправді він зневажав його за те, що той отримав усі ті гроші, не знаючи, що з ними робити. Зрештою кузен виставив його з будинку.

Раніше Еліот ніколи не бував у підвальній квартирі будинку на Блер-стрит. Вона десятиліттями належала родині Еммета, але, скільки він себе пам’ятав, у ній ніхто не мешкав. Щойно переїхавши, він збагнув, що зненавидить її. Зовсім близько до міського центру Единбурга, паб через дорогу, нічний клуб зовсім поряд із його квартирою. Перші кілька ночей він не міг заснути. Але потім ситуація почала змінюватися. Він оцінив свободу, яку мав. Був сам — і вільний чинити, як забажає. А тоді з’явилася вона: жінка, що мешкала через коридор від нього зі своєю донькою, і обидві були проблиском світла серед брудних хмар цього зловісного міста, немов метелики на болоті.

Він отримав роботу в одній компанії під назвою «Служба газу й опалення». Він її ненавидів, але через неї мав доступ до бензину й фургону. Фургон надавав велику перевагу — він мав унікальне пристосування в задньому відсіку, компактне похідне ліжко, де можна було лягти. Тут з легкістю помістилася б маленька дівчинка.

Із плином часу він став думати, що можна забути про Грандіозний план, забути про матір і доньку. Але забуття — процес, який ніколи не буває рівним: можна забути кілька речей сьогодні й ще кілька завтра, але деякі речі не полишають нас ніколи. Особливо це стосується людей: спробуйте забути когось, і можете прокинутися якось уночі й збагнути, що спогад про цю людину був із вами протягом усього часу — він сидів у ногах вашого ліжка, стежив за вами уві сні й шугав по кімнаті, наче привид.

Усе почалося, коли Еліот робив генеральне прибирання в квартирі. Вона стояла порожньою багато років, збираючи пил. Того дня він вирішив пересунути меблі, щоб вимити підлогу. У коридорі стояла величезна скриня, і, щойно прибравши її з дороги, він побачив дещо цікаве. Серед цегляної кладки стіни були кам’яні плити.

Краї цегли межували із зовнішніми краями мозаїчного візерунка на стіні. Еліот опустився на коліна. Він відгорнув край килима, і звідти дременув волохатий павук, зникнувши в тінях. Клуби пилу зависли в тремтливому світлі. Нарешті він вирішив скатати килим у довгу трубу і притулити до стіни. Він змахнув пил, відкривши мозаїку в кам’яній стіні та на підлозі. Обтрусивши й обтерши її, він відступив, щоб подивитися. Візерунок був близько двох метрів завдовжки і завширшки на весь коридор. Спочатку йому було прикро. Він подумав був покликати людей, щоб прийшли і прибрали це — чи, може, просто поставити скриню на місце біля стіни, щоб прикрити цю химерну мозаїку.

Але потім він почав розмірковувати: чи було щось за цим недолугим поліморфним візерунком? Він вирішив, що стіна все одно асиметрична, тож нікому не стане гірше, якщо він трохи поекспериментує.

Експериментування почалося з легкого простукування, потім була спроба штовхнути ту частину стіни. Закінчилося тим, що він узяв молоток і відбив трохи плитки. За нею було порожньо. На той час цікавість уже взяла гору, і він виламав решту. Зсередини дмухнуло холодним повітрям.

У ту мить, спрямувавши світло ліхтарика в діру, він уже знав, що тьмяний промінець висвітлить щось незабутньо прекрасне. Але й гадки не мав, що саме, доки це не побачив.

11

Густий туман оповив Единбург. Він ніс солонуватий присмак із затоки Ферт-оф-Форт, змішаний із гострим ностальгічним запахом примар і диму, відданих забуттю в стінах цього міста, — сила водночас природна і надприродна. Газові ліхтарі вздовж Принцес-стрит спалахували в тумані, наче іскри тліючого попелу, химерно зависаючи в повітрі. Вони тремтіли на вітрі, кожна наступна тьмяніша за попередню, гублячись у блідому мороку, що огортав їх усі.

Вітер вив, здіймаючи поли пальта Вітмена, наче величезний стяг, що зачепився за паркан. Він звернув із широкої людної Принцес-стрит на бруковану вулицю, що пролягала паралельно; там, на Роуз-стрит, був службовий вхід до крамниці.