Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Навіть найетичніша людина іноді потребує присутності поряд диявола. Не існує того, хто не піддасться, якщо запропонувати потрібну спокусу в потрібний час. Коли йшлося про вибір спокуси і вдалого моменту, Вітмен був справжнім генієм.

— Ніхто не знатиме, — продовжував Вітмен. — Треба лише трохи цементу.

Він підморгнув йому.

Виконроб кивнув на підлогу.

— Три сотні, — сказав він.

Вітмен постояв секунду, тінь усмішки торкнулася його губ.

— Три сотні. По руках.

Він простягнув чоловікові пачку банкнот. Чоловік поклав гроші в нагрудну кишеню робочого одягу.

— Приємно мати з вами справи, — сказав Вітмен. — Якщо ще щось нагодиться, ви знаєте, як мене знайти.

Відвернувшись, він почув, як виконроб гукає його.

— Ті штуки чогось варті? — сказав Діксон.

— Чесно? Ні копійки, — відповів Вітмен, не озираючись.

Він зустрівся з Чарлі на перехресті з Касл-стрит. Густий туман огорнув їх, підіймаючись від мокрої трави садів на Принцес-стрит і ґотичним павутинням зависаючи між тьмяним сяйвом ліхтарів.

— То що відбувається? — спитав Чарлі.

На вулиці Роуз-стрит було людно — робітники поверталися додому, компанії студентів стягувалися до пабів. Дівчата, що гуляли дівич-вечір, посилали повітряні цілунки Чарлі, коли вони двоє проходили повз, а потім переключилися на компанію юнаків із цигарками під стінами таверни «Чорна троянда».

— Я телефонував Вальдано і розповів йому про знахідку. Літак відлітає завтра ввечері. Я везу цих крихіток йому. Його посіпаки зроблять свій фокус-покус, і ми побачимо, що на них. Якщо це справді належало Оґюстену, то ми на правильному шляху. Якщо це той фільм, що шукає Вальдано, тим краще: я отримаю решту платні, і всі підуть додому щасливі.

Чарлі схилив голову, дивлячись під ноги на ходу.

— Так, чудово, еге ж?

— Ти втомився чи що? — спитав Вітмен. — Я гадав, ми збиралися перевірити щодо «39 сходинок».

— Так, тобто я хочу перевірити. Справді хочу… та хіба тобі хоч трішки не цікаво?

— Ти про що?

Той зупинився, і Вітмен завмер на місці, зазираючи другові у вічі.

— Ну, в нас тут, може, найперший фільм у світі — і я не маю на увазі «перший зроблений запис», я маю на увазі — найперша кінокартина. Хіба не хочеш подивитися, що на ній?

Вітмен відірвався від своєї цигарки. Йому так не терпілося знайти втрачену річ, що він не замислювався, що станеться, якщо він справді її знайде.

– І я не кажу, що це насправді «Séance Infernale», — продовжував Чарлі, — чи яка там у нього має бути назва.

Кажучи це, він промовисто жестикулював — характерна манера, успадкована від сицилійських предків.

— Але факт залишається фактом: цей дім колись був майстернею того французького чувака. А це означає, що фільм імовірно його, і не обов’язково той, який шукає Вальдано. Це ніяк не змінює того факту, що це, мабуть, перший фільм у своєму роді.

— Знаєш, що ти постійно робиш зі своїми руками? Щоразу мене дістає, — сказав Вітмен. — Присягаюся, часом здається, що ти глухий.

— Я знав, що ти це скажеш. А ще я знаю, що ти погодишся подивитися фільм, перш ніж він потрапить до рук Вальдано.

— Звідки ти це знаєш?

— Ти сказав «Оґюстен». Ти звеш його на ім’я. Наче знав цього чувака. Наче між вами є щось спільне, якийсь зв’язок.

Вітмен чхнув тютюновим димом. Він упустив цигарку на землю й загасив ногою. Відкашлявся.

— Навіть якби ми хотіли передивитися цей клятий фільм, ми не можемо. Потрібно обладнання. Це паперова плівка, Джаббо, вставиш її в будь-який сучасний проектор — і всьому гаплик.

Чарлі всміхнувся — він мав туза в рукаві.

— Ти вже продумав усе наперед, так? — спитав Вітмен.

— Хлопець, із яким я познайомився в університеті, останні три роки працює в якомусь кіноархіві тут, в Единбурзі. Він має потрібне обладнання. Я не казав йому, навіщо воно нам, але, закладаюся, він може допомогти.

— Йому можна довіряти?

— А яка різниця? Ти нікому не довіряєш.

— Просто знижую очікування до того рівня, якому вони вже відповідають.

— Я можу призначити йому зустріч на завтрашній ранок.

Вітмен подивився на Чарлі і зважив можливості.

— Двадцять чотири години, — нарешті сказав він. — Лише стільки я можу змусити Вальдано чекати.

Туман розсіювався, та коли вони виходили з «Вольво», скрізь навколо були калюжі. Парковка біля міського моргу була повна.

— Нічогенько, як для моргу о пізній порі, — сказав Джонсон.

Справа була не в морзі і не в пізній порі, Макбрайд знала це. Вулиця Кауґейт була частиною нижнього рівня Старого міста Единбурга, збудованого довкола вивищених вулиць Південного мосту і мосту Георга Четвертого. Як наслідок, чимало з її відрізків були похмурі й темні. Колись тут була дорога, якою гнали на пасовище стада корів. Зараз вулиця була повна нічних клубів, а паслися тут хіба що заблукалі п’яниці. Але місто лишалося таємничим і досі чимало могло запропонувати уважному спостерігачеві. Раз у раз який-небудь старий завулок у найвідвідуванішій частині міста відкривався заново. Можна